Гуманістичний пафос поезій В.Симоненка

Адміністрація не займається написанням творів. Тексти знайдено в інтернеті і подано без виправлень.

Витязем молодої української поезії називаємо вічно юного, закоханого в Людину поета лермонтовського віку Василю Симоненка. Виспівані щирим серцем його поезії живуть, їх читають і люблять мільйони людей. Симоненко йде до нас, ми відчуваємо його тверду ходу, а він несе нам поезію, мов щире золото, несе пісню, барвінком та рутою уквітчану, мову материнську несе.
Обурений тенденцією до цинічного роздвоєння свідомості, В.Симоненко написав низку гнівних віршів, де розкривалася неприхована гірка правда. Вони Відразу були заборонені радянською цензурою. Одначе деякі твори з’явилися друком, хоч у виправленому вигляді, як от “Дума про щастя”.
Сюжет її досить простий. З тяжкої невдячної роботи пізнього вечора повертається до дому втомлена колгоспниця – доярка, підірвана працею задля ілюзорного “світлого майбутнього”, відірвана від родини, від дітей. Хвилина щастя і радості, коли мати обнімає своїх малюків, готує їм вечерю, пантеличить навіть місяць, котрий від цікавості “суне в шибку свій блідий диск”.
Та ось лірична тональність змінюється саркастичною. Поет намагався бути однозначним у висвітлені фальшивих “наших ідей”, тобто панівних у комуністичній пропаганді гасел про добробут трудящих, тоді як насправді провадилася нівелювання людини в людині. Відтак у “Думи” з’являється безкомпромісний висновок про долю жінки – колгоспниці:+…та те встане +З словесних вихрів+Многотрудне її життя.
Поезія “Дід умер” – то, на перший погляд, особистост переживання В.Симоненка, пов’язані з утратою діда, який мав великий вплив на малого Василя, формував думу хлопчика, знайомив з національною історією. Смерть реального діда (“хорошої людини”) не припинила його існування. Поет не хоче змиритися з фактом, що в “тісну домовину помістили всі турботи й жалі” того діда. Попри накинуті радянською владою атеїстичні догми, Симоненко знаходить
відповідь на власні питання в коловерті духовних і природних явищ, адже “хорошу людину повернули у лоно землі”, адже її “думи нехитрі” додумають онуки.
У вірші наголошується ненастанному переродженні душі, тому зло, коли воно не покаране або не переборене, обертається лихим для нащадків. Добро-навпаки-сприятиме збагаченню їхньої k~dq|jn? суті.
А ось вірш “Де зараз ви, кати мого народу?” У ньому лише перші два рядки питальні. На це питання поет відповідає спокійно, розважливо:+На ясні зорі і на тихі води+Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ безсмертний, як безсмертна і невмируща його мова, пісня, дума. Тверда переконаність у цьому в наступних строфах вірша:+Народ мій є! Народ мій завжди буде!+Ніхто не перекреслить мій народ!
Хай про це знають, мовиться у вірші, всі “перевертні й приблуди, і орди завойовників – заброд!”. Поет знову звертається до недругів, називаючи їх “байстрюками катів осатанілих”, виродками. В його словах звучить глибока переконаність у безсмерті рідного народу, якому на історичних дорогах і роздоріжжях випало зазнати стільки кривд.
Вірш “Кривда” – маленька новела у творчій спадщині В.Симоненка. В ньому помітні найприкметніші ознаки жанру: поет повідомляє про незвичайну життєву подію, несподівану розв’язку. Дія в новелі напружена, драматична. Змальовано Івасеві складні переживання: дитина знає ласку тільки від матері.
Він з усіма згоден: “Хай би тато смикнув за вухо, хай вигримав би раз чи два, – +Все одно він би тата слухав і ловив би його слова”.
Івась підсвідомо, всерйоз повірив словам сусіда: “Ти пустуєш…а тебе дома батько жде”.
Та це була брехня, підла, підступна – і тому хлоп’я сприйняло її як нелюдську кривду. Поет фіксує і наївну дитячу помсту кривднику – з рогатки вибив шибку.
Така вона, поезія В. Симоненка. Правдива, справжня, стверджує існування добра і гуманізму.
В. Симоненко – народна совість українського народу. Не судилося таланту розритися вловні, але створене ним – нетлінне.

comments powered by HyperComments
3 роки ago