Тихий і громовий голос Василя Симоненка

Уривок з книги Богдана Гориня “Не тільки про себе” (Книга 1. – Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2006).

 

Ще задовго до знайомства з Василем Симоненком мені було відоме це ім’я з газетних і журнальних публікацій, з книжки “Тиша і грім”, що вийшла в Києві у 1962 році. Та мушу признатись (хай це буде для всіх нас наукою), що наспіх прочитані вірші в періодиці і в першій збірці не дали мені ні відчуття, ні уявлення про масштабність тієї постаті. Вже набагато пізніше, коли познайомився з поетом особисто, коли знав не тільки друковані, а й ненадруковані твори, часто роздумував, чому саме таку назву – “Тиша і грім” дав він своїй першій збірці. Попри виняткову скромність, негаласливість, які супроводжували Симоненка в літературу, поет усвідомлював вибухову силу своїх задумів і чекав на відлуння тих вибухів у серцях людей, у свідомості народу.

Як свідчать записи в щоденнику, він не переоцінював свій талант, але водночас розумів, що вносить свою неповторну частку в духовну культуру народу. Назва першої збірки “Тиша і грім” якоюсь мірою стала сумарною, визначальною і символічною для всієї його творчості. Прийшов я до такого висновку не відразу. І лише особисте знайомство розкрило мені, яку небуденну людину, якого довгоочікуваного поета має Україна. Працюючи від 1962 року у Львівському музеї українського мистецтва, я часто бував у Києві. Були це музейні відрядження і поїздки, пов’язані з конференціями, семінарами, звітом (як молодого критика) у Спілці письменників, поданням документів для вступу в аспірантуру тощо. Під час кожної з таких поїздок я заходив до Івана Світличного, який притягував людей з різних кінців України (та й не тільки України) незгасаючою ватрою доброти і розуму.

На початку вересня 1963 року, зайшовши зранку до Світличного відразу ж після прибуття поїзду Львів-Київ, я застав у нього Василя Симоненка. У тісній кімнатці, частина якої була відгороджена шторою як спальня, біля невеликого, затиснутого в кут (через тісноту) стола відбулося наше знайомство, перший обмін новинами і враженнями з літературного й мистецького життя. “Прочитай щось, Василю”, – попросив Іван. “Та краще ввімкнути магнітофон – все ж записано”, – якось притишено, з непідробною скромністю, без найменшого бажання похизуватися, відповів він. Чи слухали Іван та Василь разом зі мною, чи, може, вийшли в сусідню кімнату, в якій була розміщена бібліотека, – не знаю, я був у полоні не відомого мені світу образів, думок, почуттів.

Першим приголомшуючим враженням була незвичність читання. Після стиснуто-пружинних емоцій Драча, професійного акторства Вінграновського (обидва виступали при велелюдних авдиторіях у Львові) простий, непідробно щирий, непретензійний голос Симоненка був чимось новим, несподіваним і правдивим, наче сповідь. Ми відчули спільну потребу поговорити, виговоритися. Щоб уникнути підслуховування, поїхали на Хрещатик, знайшовши затишок у наддніпровських кручах. Мені здавалося, що у порівнянні зі східними українцями галичани у своїх судженнях різкіші, категоричніші, тому звичним було очікувати від галичан порушення драстичних політичних проблем. І раптом несподіванка. Симоненко одне за одним почав порушувати (для з’ясування, для обговорення) питання, яких рідко торкались у розмовах обережні інтелігенти, яких він відверто зневажав. Говорили про фіктивну державність України, про введення в оману світової громадськості членством України в ООН, про сучасний стан української культури, наростаючу силу репресивного апарату, згортання хрущовської демократизації. Про що тільки не йшла мова за тих кілька годин, які пролетіли миттю. Симоненко говорив безкомпромісно, всі проблеми вилущував чітко, у нього була виняткова ясність думки, повна зрілість суджень. Його хвилювали найрізноманітніші аспекти українського життя – минулого, сучасного й майбутнього. Він багато читав, уточнював, хотів якнайбільше знати про масовий спротив сталінізмові у західних областях України у перші післявоєнні роки.

Я зрозумів, що Сталін як особа і сталінізм як соціальне явище його особливо хвилюють, що над тими проблемами він багато думав. Вислухавши мою розповідь про післявоєнні роки в Галичині, Василь несподівано для мене сказав, що західні області України єдині вчинили справжній опір сталінізмові, сталінській деспотичній системі. На його думку, сталінізм знову почав входити в силу, що треба бути наївним, щоб цього не бачити і мати якісь ілюзії, відлига закінчилася, почалися заморозки. Як аргументи Симоненко наводив сваволю цензури, зокрема над його творами, посилене стеження за людьми, розквіт донощицтва, тягання на так звані профілактичні розмови. Як це часто буває, коли кожний хоче виговоритися, ми, увесь час перескакуючи з теми на тему, схвильовано говорили про все, що спадало на думку.

foto40

На противагу нам Світличний був ідеально витриманий, уважний до кожного. Мене зацікавило життя Василя в Черкасах, оточення, умови творчості. “Прочитай йому, Василю, “Самотність”, і він все зрозуміє”, – вклинився в розмову мовчазніший від нас обох Іван Світличний. Судячи з усмішки, Василеві подобався той вірш і він, не ховаючи її, тихо прочитав:

“На своєму дикому острові

З шкіряниці убитих надій

Штрикаю небо очима гострими –

Де ти, П’ятнице мій?”

Не знайшовши друзів у Черкасах, Симоненко, як тільки траплялася нагода, сідав на “ракету” і їхав Дніпром у Київ, щоб серед близьких людей день-два відвести душу. З гіркотою й жалем говорив, що в минулі роки написав чимало газетних віршів, за які йому по-справжньому соромно, що газета калічить поета своїм настирливим “треба”: треба до ювілею, треба до з’їзду, до конференції, до пленуму і так без кінця. Коли розмова торкнулася сучасної поезії, я був здивований, як докладно він знає все, що надруковане – не тільки з поезії, а й про поезію.

У кінці 1962 року “Молодь України” в двох подачах надрукувала мою статтю про сучасну українську поезію. Я відіслав її в газету під назвою “Хвилі поетичного оновлення”, але Борис Олійник (він тоді працював у газеті) вирішив подати статтю під назвою “Більше поетів хороших і різних”. Мені ця назва не сподобалася, вона зміщувала акцент, ставила інший наголос, але не було ради – Олійник подзвонив мені у Львів, що стаття пішла в набір. Виявилось, що Симоненко уважно прочитав її і вирішив висловити свої зауваження.

“Та стаття була моїм першим з тобою заочним знайомством, – сказав поет. – Прочитав її з цікавістю. Добре, що виразниками духу поетичного оновлення (це речення Василь вимовив, не скриваючи іронії) названо Ліну Костенко, Вінграновського, Драча, але при чому тут Лучук? Що можна знайти в його поезії такого, щоб ставити це ім’я поруч з Костенко і Вінграновським?” Я пробував оборонятися. Лучука знаю ще з університетських років, знаю все, що він написав. Мені імпонує його пошук форм, емоційний неспокій, орієнтація на нові віяння в європейській поезії, яку добре знає, багато перекладає. Словом, мені видається, що Лучук цілком заслуговує на те, щоб його зачисляти в ряд тих, що котять хвилі поетичного оновлення. Останні слова я також сказав з іронією, здогадуючись, що Василь не любить мовних кучерів. Світличний всміхався у свої симпатичні вуса, спостерігаючи за наступом і обороною, а Василь заявив, що я його не переконав – формальні пошуки не є для нього найголовнішими. Йому і в поезії Драча не все подобається. Зокрема, штукарство задля штукарства. Його орієнтація на високу громадянськість поезії збігалася з шевченківським кредо. Та й сам Симоненко видався мені духовним сином Шевченкової Музи.

На думку Василя, ті, що займаються штукарством, свідомо тікають від важливих проблем. Василь із болем говорив про абсолютну неможливість, зокрема в останні місяці, надрукувати вірші з гострою суспільною проблематикою, а поезія має силу, коли її читають, а щоб її читали, мусить бути надрукована. Але в яку форму одягти думки, щоб вони обминули вила цензури, придирливої тепер до кожного рядка й буквально до кожного слова? І він розповів, як шукав різних способів, вдаючись до езопівської мови, щоб написати про те, що найбільше наболіло.

Одна з проблем – свідома цілеспрямована русифікація України. На наших очах проходить методичне руйнування української культури, гине українська мова.

Глибоке усвідомлення, що на душу українського народу накинуто міцно сплетений шовіністичний зашморг, спричинювало йому фізичний біль. Не менше мучило питання, як протидіяти, як зупинити смертельний процес? Болючі роздуми знайшли вияв у вірші, присвяченому курдам. То була справжня знахідка – звернутися до курдської проблеми. Василь вважав, що такі історичні паралелі зараз дуже потрібні, найкращий доказ – популярність вірша Тельнюка про інків. А щодо курдів, то і в них, і в нас, і в багатьох інших народів один великий спільний ворог – шовінізм. У присвячений “Курдському братові” вірш Симоненко вклав всю пристрасть чутливого, зболеного серця, в якому вже клекотіли громи:

Жиріє з крові змучених народів

Наш ворог найлютіший – шовінізм.

У ритмі, в алітераци “р” мені по сьогодні вчуваються перекоти емоційного грому в глибоко страдаючій Василевій душі. “Курдському братові” – громадянський заповіт Симоненка. У вірш, нарешті, вдалося закласти той динаміт, за яким він так довго шукав. Наділений від природи чітким аналітичним мисленням, Симоненко кожному з понять – “шовінізм”, “інтернаціоналізм”, “патріотизм” – давав чітку дефініцію, підказану життям, історією, власним серцем і розумом, а не плутаними визначеннями енциклопедій і довідників.

Щоб збільшити свою територію, населення, збагатити культуру, зміцнити економіку, шовінізм обкрадає, експлуатує, висмоктує сили з інших народів, а тому спокій може прийти тільки тоді,

Коли впаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

Вірш “Курдському братові” мав би ввійти у шкільні хрестоматії багатьох країн світу, стати на сторожі національних прав поневолених народів. Так послідовно сповнював поет кредо великого Кобзаря “Я на сторожі коло їх поставлю слово”.

Приблизно в середині вересня я знову в Києві. Здається, що саме в той день випадково зустрів на Хрещатику Михайла Осадчого. Він повертався від батьків із Сумщини – через Київ до Львова. Домовилися зустрітися в Бориса Антоненка-Давидовича. Я пішов полагоджувати різні справи, щоб під вечір разом із Симоненком (він був у Світличного) піти туди. Цього разу Василь виглядав погано: бліде, втомлене, схудле обличчя. Я запропонував зайти в їдальню, біля якої проходили. Заглянули всередину. День був теплий, люди купували пиво.

Може, й ми візьмемо? – запропонував я.

– Ні, мені ця їдальня не підходить, а пиво тим більше. Давай пошукаємо молочне кафе, – зніяковівши, відповів Василь.

Ми перейшли на протилежну сторону Хрещатика. Напроти головної пошти знайшли невеличке молочне кафе, та поки дійшла наша черга, молочні страви закінчилися. Василь, здається, відмовився від пізнього обіду.

З кафе пішли до Антоненка-Давидовича. Треба було бачити, як Симоненко жадібно його слухав, як ловив кожне слово, як хотів звільнитися від всіх зайвих, побічних, не цікавих для нього розмов, щоб слухати, розпитувати, уточнювати. Мабуть, кожний, хто бував в Антоненка-Давидовича, обов’язково звертав увагу на кілька фотографій, що висіли над робочим столом. Плужник, Зеров, Хвильовий, Драй-Хмара, Куліш – то далеко не весь перелік. Звичними були запитання: “А хто цей? А хто поруч?”. Антоненко-Давидович з властивою йому неспокійною терпеливістю давав, не приховуючи симпатій до тих людей, докладні пояснення, характеристики, пересипав розмову спогадами, цитатами з їхніх творів.

Я вже кілька разів слухав його спогади, а для Симоненка, якщо я правильно зорієнтувався, все це було нове – чи тому, що був уперше, чи, можливо, в інші рази не було нагоди поговорити. Він не приховував своєї жадібності, розпитуючи про смерть Хвильового, про останні дні Плужника. Допитувався, чи правда, що від людей тортурами домагалися підтвердження сфабрикованих справ. Антоненко-Давидович розповів, що бачив востаннє Плужника в коридорі тюрми. Його виводили зі слідства зкатованого – зі зламаною рукою. То був кінець. Після підписання заготовленого “признання” Плужника розстріляли. Антоненко-Давидович розповів, що таким же способом – на підставі фальшивих, сфабрикованих звинувачень і видобутих знущанням “признань” була винищена найсвідоміша і найталановитіша частина української творчої інтелігенції.

“А чому застрелився Скрипник?” На це запитання Антоненко-Давидович відповів запитанням: “Хай кожен з вас подумає і дасть відповідь, чому застрелився, повертаючись із чергової наради, видатний політичний діяч академік Микола Скрипник”.

Нас зібралося в той день чимало, одні відходили, інші приходили, ми по-різному давали пояснення. Здається, першому треба було дати відповідь мені. Я розгубився, до відповіді не був готовий, висловлені мною міркування були далекі від справжніх мотивів самогубства Скрипника. Слухаючи, Антоненко заохочуюче повторював: “Цікаво, цікаво”. Говорили й інші, але найдокладніше вирисував ситуацію господар. Він в такій послідовності виклав аргументи, що для всяких сумнівів не лишалося місця. Симоненко єдиний серед нас щось постійно занотовував у невеличкому записнику. Щоб дати йому можливість розмовляти один на один з Антоненком-Давидовичем, дехто почав роздивлятися книжки, інші розмовляли між собою.

Михайло Осадчий того ж вечора поїхав до Львова, а в мене в запасі була ще ціла доба. Наступного дня ми втрьох – Світличний, Симоненко і я – обходили книгарні. Знову розмови, суперечки, та вже не такі пристрасні, як при першій зустрічі. Василь був неспокійний, втомлений. За якусь годину-дві він мав від’їжджати. Глянувши на годинник, сказав, що йому треба зайти в редакцію журналу “Зміна” (теперішній “Ранок”). У вересневому числі мала з’явитися велика добірка його віршів. Та не все йшло гладко і, мабуть, це було основною причиною його неспокою. Редакція виявилася на висоті, пропустила добірку, залишилась остання найвища інстанція, з якою треба було узгодити сигнальне число. Була середина вересня. Вихід журналу явно запізнювався.

Василь дав зрозуміти, що то мала бути та добірка віршів, на яку він найбільше чекав і за яку найбільше переживає. Десь о годині 3-4 пополудні ми підійшли до рогу Хрещатика і зупинилися біля підземного переходу. Василь не захотів, щоб ми разом пішли в редакцію. “Вас обох там знають, почнуться довгі розмови, краще почекайте мене біля переходу”. Чекати довелося недовго. Василь повернувся блідий, в руках тримав розгорнену верстку вересневого числа “Зміни”. Вигляд його обличчя був такий, що ми стрималися вітати з публікацією. Очі його говорили: не спішіть, погляньте. Дві сторінки верстки були заповнені віршами. То була б для кожного велика радість – взяти в руки журнал з такою великою добіркою, якби не те, що червоним олівцем, з притиском, грубими лініями половину віршів було перекреслено навхрест: при остаточному погодженні в ЦК ЛКСМУ перший секретар (не пам’ятаю, хто тоді займав той пост), використавши своє службове становище, грубо і безцеремонно вчинив чорну справу.

Було терпко на душі. Не клеїлась розмова. Недоречними виглядали мої жарти. Поки я розпитував Василя, як це все відбулося і хто це вчинив, Світличний уважно читав добірку, а коли закінчив, передав мені. У тих поезіях Симоненко був такий, яким він став в останній рік-два, коли в його духовному небі була не тільки лірична тиша, а й кресали блискавиці і клекотіли громи. З добірки поставав поет, який виражав зболену і збурену душу цілого народу. Перекреслено вірш “Україні”. Довгими лініями навхрест перекреслено “Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті”. Можливо, був серед перекреслених і вірш “Курдському братові”. Ці та інші вірші пізніше скалічено цензурою: змінено слова, пропущено окремі рядки й цілі строфи.

Тема “Симоненко і цензура” чекає свого дослідження, як чекає на свого дослідника і ширша тема “Українська література і цензура”, чи краще – “Українська література в лещатах цензури”… На щастя, не всі вірші було перекреслені, деякі, причому гарні, все ж лишилися. Серед них “Гей нові Колумби й Магелани” із широковідомими тепер рядками “Україно! Доки жити буду, доти відкриватиму тебе”, “Помилка” з афористичним висловом “як твій промах лиш ворог бачить, – друзів у тебе нема!” І все ж цілість була зруйнована. Місце знятих віршів зайняла випадкова фотографія зліва, а вздовж нижнього краю на обох сторінках не менш випадковий нарис А.Соболева – студента Харківського університету. Заповнення тими випадковими речами “зарізаних” віршів я побачив пізніше, в кінці місяця, коли появилося в кіосках дев’яте число журналу.

Сумного, із простреленою надією проводжали ми Василя на річковий вокзал, де вже почалася посадка на “ракету”, що мала пливти до Черкас.

Щоб звільнитись від нестерпності тяжкого мовчання, заповнювали пустоту не зовсім доладними жартами, домовляючись про нові зустрічі у Києві, Черкасах і Львові. Василь просив роздобути йому підручник польської мови, дуже хотів читати по-польськи. В ті роки в польських видавництвах появився ряд книжок, в яких в історичному плані висвітлювалося українське питання. З деякими з цих книжок, привезених мною зі Львова, Василя познайомив Світличний, але він дуже хотів добре вивчити мову, можливо, мав намір зайнятися перекладами. В нього було багато планів, він не збирався, склавши руки, чекати ліпших часів:

– Геть із мулу якорі іржаві –

Нидіє на якорі душа…

Б’ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша.

Коли Василь сідав у “ракету”, я не знав, що бачу його востаннє, що невдовзі він ляже в лікарню і що після невдалої операції вже інша ракета – великої всенародної скорботи і любові – винесе його на орбіту безсмертя. Моментально набравши швидкості, зник з поля зору реактивний човен, а перед очима стояли рядки перекресленого “Некролога кукурудзяному качанові”:

…Качанику, за що тебе згноїли?

Качанику, кому ти завинив?

…Прокляття вам, плюгаві лицедії!

В яких би ви не шлялися чинах,

Ви убиваєте людські надії…

Яка могутня сила Симоненкового прокляття! Сумну звістку про смерть Василя Симоненка отримав мій брат Михайло. Він не застав мене вдома, йому залишалися буквально хвилини, щоб встигнути на останній літак, і він, на щастя, встиг, був на похороні. 23 грудня в Будинку актора Львівського драматичного театру Марії Заньковецької відбувся вечір пам’яті Симоненка. У підготовці вечора ніхто не жалів ні сил, ні часу. Чи не найсильніше враження на всіх присутніх зробив голос Симоненка записаний на магнітофонну стрічку Світличним, і виступ Дзюби.

1963_f4

Після вечора у самвидаві масово почали поширюватися ненадруковані вірші поета, переписані без поправок із магнітофонної стрічки. Через фотокопії став відомим щоденник Симоненка під назвою “Окрайці думок”. Знаючи, як непрошені гості з певних установ рилися в його відсутності у паперах, Василь написав для них епіграф: “Читати без дозволу чужі щоденники – Еверест підлості”. Лаконічні записи доповнюють образ поета, який чесність, правду, самопосвяту в ім’я народу цінив понад усе, залишаючись у Черкасах зі своїми думками і почуттями “самотній, ніби Крузо”.

Останній запис переконав мене в тому, що Василеві запам’ятались наші кількагодинні розмови і він вирішив згадати про нашу зустріч в останньому записі щоденника від 20 вересня 1963 р. Наводжу цей запис повністю: “Коли я говорю про “дикий острів” і свою самотність, то в цьому немає ніякісінької зневаги до людей. Те, що в Черкасах я майже не маю друзів, зовсім не означає, що я вважаю всіх нікчемами, не гідними моєї уваги і так далі (це закидає мені дружина). Просто не зустрів я серед них духовної рідні, а дружба, як відомо, не може триматись лише на раціо. Недавно познайомився з Богданом Горинем. Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце”.

На цих словах щоденник обривається. Останні рядки мучили мене різними здогадами: чи не сказав я або хтось із нас чогось надто критичного Василеві про його поезію, що він зробив такий нищівний по відношенню до себе, своєї творчості запис. Іван Світличний, який, мабуть, найчастіше з киян бачився з Василем і найкраще його знав, запевнював: Василь завжди був безпощадно вимогливий до себе і до інших. Сказав своє слово час: Симоненко сьогодні поруч із найвидатнішими світочами українського національного духу.

Вістку про смерть Симоненка його друзі переживали як велике особисте горе і як горе всієї України, яку він так по-синівськи любив, для якої жив і трудився. Через три дні після тої страшної вістки прийшов лист від Галі Севрук:

15. XII 63 р.

Богдане, друже мій!
Помер Симоненко.
Мені важко, страшно важко, нам всім важко. Ця подія затуманила собою все. Я не можу ні про що більш казати зараз. Завтра напишу тобі другого листа, зараз я мушу поділитись з тобою нашим горем. Ти розумієш мене, Богдане. Сталося це вчора, дізналися через якусь редакцію робітничої газети сьогодні. Сповістив Світличний. Завтра буде похорон, а сьогодні всі, хто може, їдуть в Черкаси. Через півтори години їде поїзд. Я в розпачі: я можу і не можу їхати, хочу і не хочу. Я не хочу їхати, бо маю в серці живий образ людини дуже розумної, дотепної, дуже симпатичної, якою ми бачили його останній раз, коли їздили в Черкаси до нього (після моєї подорожі до Львова). Я не хочу бачити його мертвим, а робити “міроприємство” і разом з Беняшевським йти за його труною, щоб кинути грудку землі, – не можу.
Ні, я щось не те пишу і не так, справа не в Біняшевському, звичайно, і не в тому, що лютий мороз і я боюсь захворіти, так в чому ж справа? Василя я більш як будь-якого поета розуміла, я не хочу бачити його мертвим, не хочу хоронити його – не можу.
Богдане, я пишу незграбно і нецікаво, читай між строками – там, може, знайдеш цікаві думки, які я не зуміла або не схотіла викласти.
Вчора познайомилася з Караффою. Сталося так, що повернулася вона до мене найкращою своєю стороною, я її розумію, і вона мені подобається. Більше того, вона тонка і цікава жінка, здається, добра. Але далі мовчу, бо до кінця не знаю – ти краще знаєш.
Дуже вдячна тобі за репродукції – чудові речі. Разом з книгою Логвина і Білецького – це вже великий матеріал для мене з історії українського мистецтва.

 Горинь Богдан. Не тільки про себе. Частина XII

comments powered by HyperComments
3 роки ago