«Симоненко — це грім, який пробуджує нас самих, пробуджує націю», — Валентина Коваленко

kovalenkoЯкби Василь Симоненко був живий, то зараз він зі своїм записником і фотоапаратом був би на передовій, на Сході України. Так вважає голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко. Саме з її ініціативи 2015 рік на Черкащині був проголошений Роком Василя Симоненка. За фахом Валентина Михайлівна — викладач української мови та літератури. Тому з творчістю видатного поета знайома дуже добре. Про те, яке місце посідає творчість і особистість Василя Симоненка в її житті, Валентина Коваленко розповіла газеті «Черкаський край».

Жовтенька книжечка з блакитною мережкою

— Валентино Михайлівно, де і при яких обставинах ви вперше познайомилися з творчістю Василя Симоненка?
— Перше моє знайомство з Василем Симоненком відбулося у смілянській книгарні, куди я приїхала з села Самгородок, де я жила. Мені страшенно хотілося почитати справжньої поезії. Тоді я себе шукала як творча особистість, бо в селі не було можливості спілкування з творчими професійними людьми, які могли б підказати чи дати мені якісь поради. Тому я сама підчитувала літературу, сама доглядала, як хто пише. Чому одних у пресі, наприклад «Червоному стязі» (тодішня смілянська районка), друкують, а інших — ні. І чому мої поезії не друкувалися на той час.
І коли я у продавчині спитала — чи є якась гарна поезія для душі, вона, не задумуючись, мені з полички дістала жовтеньку книжечку з блакитною мережкою. Це було ювілейне видання поезій Василя Симоненка до 50-річчя з дня його народження.
Поки я доїхала до села, не раз щасливо зронювала сльози, коли читала Василя Симоненка. І про його бабу Онисю, і про його діда-конюха Федора, який прощався зі своєю хатою, і про діда, який умер. Все це було близьке мені. У сьомому класі я пережила трагедію, коли помер мій дід. Тоді я думала, що горя найбільшого в світі немає, коли хоронила вперше таку дорогу мені людину.
Коли ж прочитала ці поезії Василя, мене осяяла така енергія! Тоді зрозуміла, що Симоненко пише геніально і просто про ті речі, про які пишу я: про бабу Варку, яка була позбавлена можливості жити в цент­рі села й її переселили на хутір, і мені нагадується той Симоненковий конюх. І про бабу Олену, в якої гніздяться лелеки щороку, але не повертаються її вбиті на війні сини і чоловік. Він просту людину змальовує такими точними словами. Для мене стало осяянням — ясно, де треба шукати те, що робить нашу поезію глибокою, почуттєвою.

Ниточка, яка пов’язувала нас на цьому світі з Василем

— У свій час вам довелося попрацювати вчителькою української літератури в школі. Тоді, мабуть, ви познайомилися з творчістю Симоненка на більш професійному рівні?
— Так, я викладала українську мову та літературу в Черкаській загальноосвітній школі №5, яка розташована в районі «Сєдова». Тоді я організувала своїм учням зустріч із Ганною Федорівною Щербань — матір’ю Василя Симоненка. Ми провідали її, розмовляли про Василя. В мене тоді не було ще такого досвіду, щоб я поставила ті питання, які поставила б зараз. У тій маленькій кімнаті, де жила його мати, я відчула духовну енергетику Василя.
Коли ж вона померла, я написала коротку поезію у пам’ять про матір поета. Тоді для мене обірвалася ниточка, яка нас пов’язувала з Василем на цьому світі. Я плакала. Людина нібито незнайома і нерідна, але я відчула непоправну втрату.

«Тут усіма фібрами Симоненко нагадується»

— Пані Валентино, вас можна назвати творчою особистістю. Ви є автором багатьох поезій, очолювали в Черкаській області осере­док Національної спілки письменників. Чи мала вплив творчість Василя Симоненка на вашу творчість?
— Безперечно, поезія Симоненка мене так захопила, що я не могла не потрапити під її вплив, і не тільки я. У свій час я спробувала написати казку, яка називалася «Колядчина казка». Там все відбувалося з точністю до навпаки. Діти стали батьками, а батьки — дітьми, і граючи оті ролі, кожен мав відчути себе на місці іншого. І коли я дала цю казку покійному Костю Кириловичу Світличному, гумористу, який вів на той час студію «Ровесник», він прочитав і каже: «Тут усіма фібрами Симоненко нагадується». Я заперечила, що «Подорож в країну Навпаки» Симоненка — це зовсім інша казка. Але після тої розмови я зрозуміла, що це є своєрідне підсвідоме наслідування поета.

Шевченко, Франко і Симоненко — духовні мірники нації

— Наскільки актуальна нині творчість Василя Симоненка?
— Безсумнівно, багато рядків Василя Симоненка суголосні нашому часові. Він був молодий, у нього було дуже мало досвіду, але він добре відчував час, був справжнім медіумом. Читаючи Шевченка, Франка і Симоненка, ми знаходимо паралелі з сучасністю, з тим, що переживаємо зараз. Без таких, як вони, ми не могли б себе повноцінно почувати. Вони є своєрідними духовними лідерами, духовними мірниками. Через глиб їхнього слова ми відчуваємо себе. Вони нам не дають заснути, приколихати свою пильність. Вони нас будять саме тоді, коли країна стоїть над прірвою. З одного боку вони попереджують своїм словом, щоби ми не впали в ту прірву. З іншого — дають енергію основ, які закладені були в дідах, прадідах, енергію свободи.
Симоненко для мене — людина, яка творила світ у собі й світ навколо себе. Він був скромним, але потужним українцем. Якщо б він був живий зараз, то, напевно, зі своїм блокнотом і фотоапаратом перебував у гущі подій на Сході, на передовій. Симоненко для мене є прикладом глибинної архетипної українськості, прикладом духов­ної мужності, тим громом, який пробуджує нас самих, пробуджує націю.
— Щойно добіг Рік Тараса Григоровича Шевченка. Для України він був символічним і важким. Яким, на вашу думку, буде 2015-ий, Рік Василя Симоненка?
— 2015-ий рік теж буде символічним. Він прийде «у хороший Шевченків слід ступаючи». Рік Симоненка — це буде рік молодий, рік енергійний, рік патріотичний, рік єдності, рік мужності. Я сподіваюся, він буде сприятливим для України. Мені б хотілося, щоб наша нація вистояла і пішла не по новому Дантовому колу, а по новому українському колу. Щоб ми всі відчули себе в єдиній родині, в цілісній Україні.

Бесідувала
Світлана Пічугіна

Черкаський край

comments powered by HyperComments
3 роки ago