Спогади Миколи Плахотнюка про смерть Симоненка

Унікальні спогади про той трагічний день залишив колишній дисидент і політв’язень Микола Плахотнюк (1936-2015):
«13 грудня 1963 року в актовому залі Київського університету мав відбутися виступ хору «Жайворонок». Перед початком виступу студент університету Грицько Халимоненко (один із «жайворонят») повідомив: «Сьогодні рано-вранці в Черкасах помер український поет Василь Симоненко». Після виступу хору я побачив в залі Аллу Горську, Михайлину Коцюбинську, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Вирішили їхати вечірнім потягом до Черкас на похорон. З нами у вагоні їхали також Людмила Семикіна, Григорій Халимоненко та ще кілька осіб із Клубу творчої молоді «Сучасник». В іншому вагоні їхала невелика офіційна група від Спілки письменників. Серед них були Володимир П’янов і Микола Вінграновський.
У Черкасах на вокзалі зустрілися з групою львів’ян – Михайло і Богдан Горині, Михайло Осадчий. Пригадую, львів’яни хотіли дати телеграму з відділу зв’язку, що на вокзалі. Телеграфістка зажадала написати текст російською мовою. Львів’яни були обурені, а ми, кияни, радше розгублені: нам було соромно, начебто з нашої вини стався той прикрий шовіністичний випад. Не змовляючись, ми водночас згадали рядки з Симоненкового вірша «Курдському братові»:
Вони прийшли не тільки за добром –
прийшли забрать ім’я твоє і мову,
пустити твого сина байстрюком.

… Труну з тілом Василя Симоненка несли найближчі його друзі, серед них – Іван Світличний.
Повертаючися з Черкас, ми стали міркувати про те, що добре було б справити 9 днів з дня смерти поета. Але де взяти приміщення? Я зголосився подбати в себе у медінституті, оскільки я відповідав на курсі за культурно-масову роботу. Вечір дозволили в приміщенні інститутського клубу на вул. Леніна (нині – Б. Хмельницького), 37.
Напередодні пізно ввечері до гуртожитку, де я мешкав, прибіг захеканий представник парткому медінституту Петров і зажадав, щоб я скасував призначений вечір. Я відповів, що не можу цього зробити, оскільки на вечір запрошено з інших міст, і вони приїдуть. Петров пішов, але за годину повернувся і зажадав програму вечора. Не маючи програми, я склав її довільно:
Іван Світличний. Біографія Василя Симоненка.
Віталій Коротич. Спогади про поета.
Вірші Василя Симоненка. Читають студенти.
У парткомі, видно, дещо заспокоїлися, побачивши ім’я Коротича, бо там мали його за свого. Адже ще не так давно Коротич закінчив цей інститут.

Вечір пам’яти Василя Симоненка 22 грудня 1963 р. На сцені – великий графічний портрет Василя Симоненка роботи Алли Горської. На столі в глечику кетяги червоної калини. Заля переповнена. З магнітофонної стрічки лине голос Василя Симоненка (це Іван Світличний записав його для нащадків): «Задивляюсь у твої зіниці…» Стихає голос поета, на освітлений кін виходить Іван Світличний. Він пристрасно, дещо схвильовано і неголосно, але чітко виголошує своє слово про Симоненка і зачитує Василеву передсмертну записку. Текст того слова згодом увійде до самвидавної збірки поезій Василя Симоненка, де вперше вміщено фрагменти його щоденника. Я здогадуюся, що збірку видав Іван Світличний, примірник тієї збірки мені якось була подарувала Іванова сестра Надія.
Перед початком вечора Іван бідкався, що він не вміє промовляти з трибуни, тому й ніколи не виступає. «Моє слово про Василя Симоненка буде винятком, – казав Іван. – Я можу писати, але не говорити. Проте він з перших хвилин опанував аудиторією. Його серце билося в унісон із серцями присутніх. Коли Світличний промовляв, у залі було чути дихання. Закінчив – а тиша панувала далі.
Зі сцени читають телеграми, які надійшли на адресу Клубу творчої молоді «Сучасник» від молодих письменників, які в той час служили у війську, Володимира Дрозда і Валерія Шевчука: «Настав час випробовувань – тримаймося!» – у неймовірній тиші слова телеграм звучали громом.

Один за одним, без жодних оголошень до трибуни виходять поети, друзі Василя: Михайлина Коцюбинська, Віталій Коротич, Ірина Жиленко, Євген Сверстюк, Микола Холодний, студенти університету Григорій Халимоненко, Антоніна Гармаш, Микола Невмитий, Борис Тимошенко. У їхньому виконанні звучать: «Лебеді материнства», «Україні», «Курдському братові», «Перехожий», «Брама», «Пророцтво 17-го року».
Реакція не забарилася. Другого ж дня мене покликали до профкому і парткому інституту на розмову. Там мені сказали, щоб завтра на лекції не приходив, а йшов до обкому комсомолу. «Ще вони хочуть із Вами розмовляти». У наступні дні мене ще слухали і «проробляли» (за проведення літературного вечора «на низькому ідейному рівні») в комітеті комсомолу. Після «слухань» комітет комсомолу міг дати рекомендацію ректорові виключити з інституту комсомольця, який «не гідний носити звання радянського студента».
Ці пам’ятні записи Микола Плахотнюк зробив у 1994 році. Вони опубліковані у книзі спогадів про Івана Світличного «Доброокий» (Київ, «Видавництво «ЧАС» 1998). Із цих мемуарів дізнаємося маловідомий факт, що друзі прагнули встановити пам’ятник на могилі Василя Симоненка, вже мали проект і навіть збирали кошти. Наведу наступну велику цитату:
«На початку 1965 року під час зимових вакацій я вперше в своєму житті збирався поїхати до Львова на запрошення свого львівського колеги. Світличний зацікавився і попросив відвідати у Львові його друзів і знайомих та передати їм макет проекту пам’ятника Симоненкові (київських авторів). Спершу я зайшов до братів Горині, яких бачив усього один раз на похороні Василя Симоненка. Мене впізнали, прийняли привітно, і вже разом пішли до Теодозії Бриж. Усі троє схвально сприйняли проект пам’ятника Симоненкові. Я мав ще два доручення від Івана – передати листа в університет Михайлові Косову, а також відвідати Михайла Осадчого. До речі, всіх цих людей, крім Теодозії Бриж, того самого року (наприкінці серпня) заарештували. Івана заарештували тоді також, – коли він повертався зі Львова до Києва.
З ініціативи Івана Світличного серед української громадськости, зокрема, в Києві, збирали кошти на спорудження пам’ятника Симоненкові. Наприкінці 1964 року Алла Горська казала мені, що Іван Світличний подав гарну ідею – на Новий рік влаштувати мистецьку лотерею і в такий спосіб роздобути гроші на спорудження пам’ятника Симоненкові. Перша лотерея була безпрограшною. Вона відбулася 31 грудня 1964 року в хаті мого брата Івана (вул. Канівська, 23).
Для лотереї художники давали безкоштовно свої твори, письменники – книги з автографами. У наступні роки лотереї почали проводити майже в кожному українському товаристві. (У Києві було кілька українських кіл, дотичних одне до одного). Лотереї проводили також в окремих колядницьких ватагах, зокрема, в студентських ватагах політехнічного інституту. Пізніше гроші з колядницького мішка та від лотереї ставали громадськими і йшли, наприклад, на допомогу політв’язням: за них передплачували книги і пресу (тоді ще можна було посилати книги до таборів). Тими грошима оплачували також квитки студентам, які приїжджали колядувати до Києва з інших країв.
А тим часом у пресі розпочалося шельмування доброго імені Івана Світличного статтею «Еверест підлості» в газеті «Радянська Україна». Влада квапилася проскочити зі своїм пам’ятником на могилі Василя Симоненка – так би мовити, альтернативним. Інтенсивно тисли на Симоненкову матір, розпускали недобрі чутки про збирання пожертв від громади. Зрозумівши, що влада не дозволить спорудити пам’ятник на могилі поета зусиллям української людности, Іван Світличний попросив зібрані на пам’ятник гроші передати Василевій матері. Наприкінці червня чи на початку липня 1965 року гроші в сумі 4 тисячі карбованців Іванова сестра Надія відвезла до Черкас і вручила матері Симоненка Ганні Федорівні Щербань. При цьому були присутні Галина Возна, Груня Лишак і я».

Володимир Чос, Нова доба

comments powered by HyperComments
1 місяць ago