Олександр Коротко. Симоненко прагнув бути схожим на Шевченка

Олександр Коротко, Обозреватель

Пустить мене до мене…
(Василь Стус)

Незаслужено забутих поетів не буває, рано чи пізно вони повертаються до людей, як схід і захід сонця, як зірки, що говорять на мові вічності. Вони, як гирла, впадають в річку часу і течуть нам назустріч, в майбутнє, в нашу відчайдушну життя. Так до нас повернулися в дев’яності роки Василь Симоненко і Василь Стус. Великі поети не ростуть, як гриби після дощу, вони не літають в пташиних зграях – їх ваблять гірські вершини, недосяжні і незримі, вони живуть в знехтуваному царстві, за фортечною стіною самотності.

Вони старше своїх сучасників іноді на роки, іноді на десятиріччя, а іноді на століття. Час над ними не владний. Вони приходять в цей світ двічі – коли народжуються і коли написане знаходить друге життя. Їхня доля – одержимість, але не як міра таланту, а як призначення, як біль, що кочує від душ, що покинули цей світ до душ, які з’явилися в цей світ, щоб вимовити своє єдине, неповторне слово і вступити в протиріччя, не з реальністю, а з дійсністю. Такі долі двох поетів, які жили в один і той же радянський час.

Василь Стус ніс у своєму серці не тільки любов до України, але і відгукувався на всі її муки і страждання. Його доля схожа на долю Варлама Шаламова. У обох був свій отчий будинок, у Стуса – Україна, у Шаламова – Росія, але Колима була одна на двох.

Неважко собі уявити, як склалася б доля Василя Симоненка, якби він прожив довге життя. Я думаю, що йому була б уготована та ж доля, що і Василю Стусу.

В останні два роки життя Василя Симоненка його поезія, як хороше вино, витримане і терпке, дозволяє говорити про зрілість і мудрість. А було йому всього лише двадцять вісім. Мимоволі напрошується порівняння з Лермонтовим.

Незважаючи на сумну, часом трагічну, сюжетну основу їх поезії, в них завжди крізь морок, туман пробивається сонячне проміння надії. Ніяка біографія поета не розповість більше, ніж їхні твори. Життя великих художників не закінчується, а продовжується і продовжується в їхніх творах.

Василь Стус і Василь Симоненко були внутрішньо вільними. Їх духовна чистота і поетичний дар будували шеренги нетлінних нерукотворних рядків, які воїнами-визволителями йшли на боротьбу з режимом. Жертовність обох, їх громадянська поезія – не просто “Заповіт”. Василь Симоненко прагнув бути схожим на Тараса Шевченка. Стуса і Симоненка важко порівнювати з класиком української поезії, але те, що вони – його продовжувачі, безперечно.

Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

(Василь Симоненко)

comments powered by HyperComments
4 місяці ago