Микола Сніжко. Поема про українську Жанну д’Арк

Я — син краси і голубої мрії,
Я — автор ненаписаних поем…
Василь Симоненко

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка
Тим, що є, і тим, яких нема!
Тамара Коломієць

На теми культури Симоненко не тільки сам багато писав, а й залучав до цього своїх друзів по перу, яких у нього в районах було чимало. Це знані тоді на Черкащині люди: Вадим і Мирослав Мицики (Тальне), Валерій Шмаренков (Корсунь-Шевченківський), Михайло Масло (Чорнобай), Іван Дробний і Михайло Пономаренко (Золотоноша), Освальд Сіфер (Ватутіне), Віталій Майтало (Шпола), Олекса Бакуменко (Сміла), Іван Лисенко (с. Золотоношка Драбівського району) та ін.

Легко давалися Симоненкові теми, на які він писав, як кажуть, для душі, а не на замовлення.

Якось наші Петро Жук і Лілія Шитова задумали підготувати книжку «Легенди рідної Черкащини» й утягнули в пошуки матеріалів усіх редакційних працівників. Хто їхав у відрядження — мав привезти якусь легенду. Ідея ця захопила й Симоненка. Якось побував він у Смілі й повернувся збуджений. «Сніжко, — каже, — ти — смілянин чи ні? (Я родом звідти). То чого ж ти мовчиш? Там мені такі легенди розповідали — дух захоплює…».

Легенди були про дівчину, на честь якої місто назвали Смілою. Розповідав їх Василеві Антін Бондар, котрий на той час працював у редакції місцевої газети « Червоний стяг». Це був знаний там поет і чудовий журналіст.

Легенд було кілька. Василь натхненно переповідав їх мені. Йшлося про дівчину, яка «взялася» перевести через Ірдинське болото татаро-монгольське військо (як Іван Сусанін) та й завела його в таку твань, що всі вояки потопилися. Разом з ними загинула й дівчина.

В іншій легенді розповідалось, як безіменна смілива дівчина проводила козаків у стан ворога через довжелезну печеру, що починалася на Юровій горі.

Була також легенда про те, як козаки колись захищали своє місто від ворогів. Битва видалася жорстокою, але в якийсь момент дух наших воїнів підупав; вони зневірились у перемозі і почали відступати. Тоді серед них з’явилася якась дівчина і гукнула: «Які ж ви козаки, якщо кидаєте зброю?.. Вперед! За мною!» Звитяжці тоді перемогли, а смілива дівчина загинула. І ніхто навіть не знав, як її звати. На її честь місто почали називати Смілою.

Остання легенда особливо сподобалася Симоненкові. І ось чому.

У його часи чимало письменників шукали в історії знану постать, яка б уособлювала образ жінки-українки. І знаходили то Роксолану, яка була в гаремі турецького султана, то княгиню Анну, яка стала королевою Франції, то Марій і Мальв, які поневірялися у бахчисарайських і стамбульських дворах.

В образі дівчини Сміли Симоненко побачив інше. То була українська Жанна д’Арк. Йому хотілося якнайшвидше розвинути цю тему, дізнатися про нові деталі чи самому домислити їх…

Це було творчою потребою Василя, раніше він звертався до подібної теми у легенді «Русалка» (надрукованій у книжці «Тиша і грім»). Там дівчина жертвувала собою: вербою зазеленіла, своїм віттям-волоссям хлопця укрила, врятувавши його від ворожих куль. Потім вона умовляла парубка залишитися, та він відмовився: «Хіба я можу спокійним бути, коли навколо вістря пожеж? » — «Піду з тобою, назавжди кину цю тишину…», — каже дівчина милому, але зла Цариця прокляла її і перетворила на Тополю…

Зміст «Русалки» був простенький, дівчина чимось нагадувала Мавку Лесі Українки.

Проникнувши в дух легенд про Смілу, Симоненко загорівся написати поему. Він натрапив тут на народнопоетичний скарб, пройти повз який уже не міг.

У ті дні він часто телефонував у Смілу, про щось домовлявся з тамтешніми журналістами. І врешті повідомив, що Антін Бондар домовився з головою колгоспу «Серп і молот», щоб той дав нам у неділю свого «бобика» для екскурсії, і ми можемо розпоряджатися ним увесь день на свій розсуд.

Їхали ми в Смілу поїздом рано-раненько. І тут Василь «видав» перший сюрприз: зійшли ми на передостанній зупинці «Піонерській» і далі пішли по залізничному насипу через болото. А коли таки добралися до узгір’я, Василь, згадавши одну з легенд про Смілу, сказав: «У такому болоті не одну орду можна було втопити…»

Праворуч виднілася Юрова гора. Василь знову заглибився у свої думки й процитував Глібова: «Стоїть гора високая, попід горою гай…»

…Біля редакції нас чекав не Антін Бондар, а Олекса Бакуменко. Перший з якихось там причин не прийшов.

Олекса Зосимович тоді працював на машинобудівному заводі й уже зажив слави поета-сатирика. Симоненко жартівливо називав його «гуморєзчиком». Усі свої твори Бакуменко знав напам’ять і любив їх читати друзям, чим частенько й надокучав. Симоненко відразу попередив його: «Сьогодні ніяких “гуморєзок”: будеш нашим гідом, розповідатимеш про Смілу…»

Ганяючи на «бобику» по смілянських вулицях, зупинилися ми, на прохання Василя, біля школи-інтернату. Там виховувався один наш дописувач, юнкор Андрій Луценко. Він надсилав нам вірші, в яких «просвічувалася безпросвітна» сирітська туга, яка, однак, підкупляла щирою дитячою безпосередністю і драматичністю. «Щось у цього хлопця є. Треба його підтримати», — говорив якось Василь.

Один вірш йому сподобався (точніше — його ідея, зерно), але написаний він був так неоковирно, що його довелося відредагувати до невпізнанності. Тому (шануючи авторські права) Василь не наважився пропонувати твір до друку, не повідомивши про це Андрія. Написав йому листа. Той «погодився з правкою», і вірш був надрукований. Через кілька днів Василь одержав листа з подякою, в якому Андрій радів, що відбулося нарешті хрещення його як поета, і називав Симоненка своїм хрещеним батьком.

А тепер ось Василь захотів і побачити свого хрещеника.

Зайшли ми на просторе інтернатське подвір’я. Зупинив Василь першого, який трапився, пацана та й каже йому:

— Знайди нам Андрійка Луценка.
— Знаємо такого, — згоджується той. — Це наш Кандиба…

Василь здивувався, але не зреагував:

— Скажи йому таке: «Ти пустуєш тута, а тебе там хрещений батько жде…»

Поки той пацан шукав Андрійка, ми всілися на лавочці. Прямо перед нами стояли дві статуї — піонер і піонерка з сурмою і барабаном. Навколо метушилася дітлашня. Раптом десь зовсім близько заграли поховальний марш, але діти на нього не звертали ніякої уваги. Виявилося, що поруч з інтернатом розміщений найбільший у Смілі цвинтар, і діти так звикли до тієї музики, що вона не викликала у них жодних емоцій.

Аж ось дивимось — дибуляє до нас, помітно накульгуючи, дебеленький хлопчина. І тут ми зрозуміли, чого той пацан назвав Андрійка Кандибою… Діти часто жорстокі, і ото дали йому безжалісний псевдонім-дражнилку. Ми відразу ж подумали, що він типовий підранок, який постраждав, мабуть, від німецької «цяцьки». Зрозуміли ми, чого в нього такі «занепадницькі» вірші, — для радості не було причин.

Василь тоді не став розпитувати Андрія, як він сюди потрапив, яке нещастя його спіткало, а відразу затіяв розмову про вірші і просив підібрати для газети щось веселеньке, але щоб воно було «від душі». «І не можна ж весь час плакатися»…

Як ми потім побачимо, Андрій надсилатиме в редакцію вірші зовсім іншого настрою, закінчуючи свої листи зворушливою безпосередністю: «Радіють міста і села. З привітом! Андрій Веселий». То був його псевдонім.

А тоді, в інтернаті, він питав у Василя, як у батька рідного: що йому робити? Скоро закінчить школу — куди йому бідному… Кандибі… податися?

Василь до такого запитання не був готовий, але швидко знайшовся:

— Йди моїм шляхом: хоч розбийся, а закінч школу відмінно. І їдь вступати до Київського університету, на факультет журналістики. Поетом ти можеш і не стати, а журналістом — спробуй…
— Журналісти весь час на виду, на людях, а я — Кандиба… Соромно і показатися, — опустив очі Андрійко.
— Отакої… — Василь не знав, як його переконати.

А потім і каже: — Ти знаєш, хто такий Овід?
— Та читав…
— А як читав, то мусиш пам’ятати, що він був журналістом. Життя так пошматувало його, що він теж кульгав і без ковіньки не міг обійтися…
— Так то ж Овід… А чи ж я зможу?
— А ти доведи своє через «не можу». Знаєш, чого я оце в Смілу приїхав? Збираю легенди про дівчину, іменем якої названо ваше місто. Я впевнений, що то було слабеньке дівчисько, як і всі з їхньої половини. Але скільки в неї духу! Коли козаки зневірилися в боротьбі і почали кидати зброю, вона стала на їхньому шляху і гукнула: «Та які ж ви козаки! Хіба ж так можна?!» І перша кинулася на ворогів. Яка сильна постать! Справжня українська Жанна д’Арк! Я хочу про неї поему написати…
— Так то ж Сміла…
— Оп’ять — двадцять п’ять. Знову ти про своє. А ти хто? Смілянин чи ні? І не соромся шрамів своїх. Шрами прикрашають справжніх козаків. Бачив у хрестоматії картину Рєпіна, де запорожці пишуть відкритий лист турецькому султану? Ото були перші українські журналісти! Чи ти бачив там хоч одного не поколошмаченого в боях? Така наша доля.

…Минуть роки. Підбадьорений Василем, підніметься духом Андрій Луценко і піде його шляхом: відмінно закінчить школу, Київський університет; як кращий студент, одержить путівку навчатися в якомусь університеті Сполучених Штатів Америки, знатиме кілька мов, стане відмінним журналістом, поетом, перекладачем. І завжди, хоч куди б закидала його доля, згадуватиме напутнє слово свого хрещеного батька: робити все через «не можу».

На колгоспному «бобику» об’їздили ми тоді все місто: побували на берегах Тясмина, Сріблянки, відвідали острів Кохання поблизу стадіону… Звісно, старовини вже було мало, але Бакуменко жваво розповідав і показував, де було колись городище, костьол, біля котрого (за переказами) був вихід із печери, через яку дівчина Сміла вивела козаків у центр міста…

— Отут би їй і пам’ятник поставити, — казав тоді Василь і сумно дивився на чорну скульптуру Леніна. — Ну за які заслуги він тут стоїть?
— А його у двадцяті роки, коли хворів, робітники Бобринських майстерень ніби «обрали почесним ковалем», — так відповідав Олекса. Симоненко усміхнувся: він знав, що пам’ятники вождеві ставили тоді не тільки у всіх містах і селах, а й на підприємствах, в установах, скрізь…

…Пам’ятника сміливій дівчині в Смілі немає й досі. Є, правда, стела, яка стоїть на в’їзді в місто з боку Умані. На ній дівчина зображена з козаками, яким докоряла за розгубленість, закликаючи до бою.

Останнім пунктом нашого маршруту була Юрова гора. Шофер, бувалий фронтовик, сказав, що «доправить» нас на самісіньку вершину, але Симоненко попросив його зупинитися біля підніжжя, бо «на такі гори треба сходити пішки, як на Чернечу в Каневі чи Володимирську в Києві». Шофер поїхав, сказавши, що чекатиме нас на вершині й подаватиме звідти сигнали для орієнтиру.

Довгенько ми видряпувалися на Юрову гору, по дорозі шукаючи входу в печеру, через яку смілива дівчина вела козаків у стан ворогів. Звісно ж, ми його не знайшли. Хоч ям на горі було чимало, але то були напівзасипані німецькі бліндажі й окопи.
— Сумніваюся, що звідси тяглася печера аж до центру, — сказав тоді Василь. — Це ж, мабуть, кілометрів три чи й більше…
— Усе могло бути, як на ті часи… Від численних ворогів треба було боронитися й рятуватися, — так відповідав
Олекса Бакуменко. — У легендах говориться, що по печері можна було пройти на повний зріст і навіть возом проїхати. От тут недалеко є село Сунки. Жив там Дементій Хрисанович Подвиженко. Він усім розповідав, що його дід ще до революції знав, де вхід у печеру, й навіть був там з хлопцями… Вони знаходили іржаві мечі, обіддя від коліс, наконечники від стріл. Звісно, після революції було не до печери: вона завалилася, а де вхід, — забулося. Тепер же охочих покопатися теж немає…

Отак, перемовляючись, добралися ми таки до вершини Юрової гори. Це була місцина, з якої було видно простори
Ірдинського болота.

— Боже, — сказав Василь, — як його було переходити тим монголам, та ще й на конях, зі зброєю…

На вершині гори нас чекало вже два «бобики»: приїхав голова колгоспу «Серп і молот». Боюся помилитися, але, здається, це був добродій Іван Якович Пічкур. Йому захотілося побачити живого поета, та й негоже було відпускати його голодним додому. Цю місцину, очевидно, давно облюбував голова, бо під тополею стояв широкий, правда, грубо збитий стіл. Він уже був накритий скатертиною. Було й на скатертині. Як казав, жартуючи, сам голова, він тут завжди гарно пригощав «поців» (Представників Обласного Центру). То чому б йому й з нами так не вчинити?

За столом розмови пожвавішали. Голова казав, що легенд про Смілу багато, і якій вірити — ніхто не знає. А люди живуть на цій території споконвіку. Приїхавши сюди, О. О. Бобринський вів розкопки. Так от — тут, на Юровій горі, було виявлено стоянку людей ще кам’яного віку.

— До речі, — говорив голова, — подвиг Сміли в 1943 році повторила ще одна дівчина. Наші війська наступали. Залізничний і дорожні насипи було розбомблено, й вони перебували під постійним обстрілом. Проникнути в місто й зайняти там плацдарм можна було тільки через болото, та ще й уночі. А у болоті — повно мін. Як пройти? І тоді на бойове завдання вийшла жінка-сапер. Вона тут жила до війни і не раз переходила болото. Так під ворожим вогнем вона розмінувала знайоме мілководдя і проклала шлях нашим воїнам.

Розповів голова й те, що дівчина колись навчалася в Смілянському технікумі харчової промисловості. Прізвища її він не знав. Уже пізніше, після Василевої смерті, я довідався від місцевих краєзнавців, що то була Ганна Шейко.

Епізод цей дуже схвилював Симоненка. Він почав розповідати про село Біївці, що на Полтавщині, де він народився. Там є річка Удай. Є і заудайські непрохідні болота, є гора Лисак, як оця Юрова. Така висока, що в ясну погоду, кажуть, можна Лубни побачити.

Гора Лисак теж легендами повита… Розбиті Петром Першим шведи нібито закопали тут скарб («золотого коня»), щоб не обтяжувати себе під час втечі. Легенду цю переповідали в селі з покоління в покоління, але розкопок ніхто не робив: бонавентур, охочих розжитися надурняк, не було.

Знаменита гора ще й тим, що служить за цвинтар. Спочиває там і дід Василя Федір Трохимович Щербань. До речі, дід знав мілководдя заудайських боліт і під час війни ходив до тамтешніх партизанів як зв’язковий, носив їм харчі. Він вважав це не подвигом, а своїм обов’язоком.

У 1943 році нашим військам теж треба було подолати заудайські болота, сам Удай. Спочатку це зробила група розвідників дідовими стежками. Один із них загинув уже на правому березі. Там же був і похований. І досі на тому місці стоїть червоний обеліск.

А ще, як розповідав Василь, є в Біївцях Парасчина гора. З нею теж пов’язано багато легенд. Найцікавіше, що на цій горі є озерце, й у ньому росте очерет… У низині — зрозуміло, а щоб на горі… Де могли взятися там води?

Одна з легенд розповідає таке. Провела дівчина Параска свого козака в похід. Присягався, що обов’язково повернеться. Щодня ходила вона на цю гору. Не видно було коханого. Плакала з горя, аж озеро утворилося…

Легенда — це казка, але в таких речах щось і від правди є. «До речі, — питав Василь, — а чому оця ваша гора Юровою зветься?»

Тепер своє компетентне слово сказав Олекса Бакуменко:

— Виявляється, ось тут, де ви бачите болота й там далі річку Паланку, років з тисячу тому, а може, й більше, було русло Дніпра. Часи Київської Русі. Ось на цій горі — кріпость. Внизу — пристань. Тут володарювали князь Юрій і княгиня Мотрона. Зібрався якось князь у похід. Наказав княгині: «Повернуся на судні під малиновим стягом. Побачиш його — зустрічай». Через якийсь час повертається на захоплених у ворогів суднах під якимсь дивним стягом (захмелілий від перемоги й здобичі, забув про малиновий стяг), одягнутий у чуже, трофейне, як тепер кажуть. Не впізнала його княгиня, вбачила в ньому ворога. Взяла лук, натягнула тятиву… Стріла влучила прямо в серце…

Коли пізніше княгиня дізналася, кого вбила, горю її не було меж. Поховала вона десь тут свою Юрія, а сама подалася по Дніпру аж під Чигирин, де постриглася в монастир. Відтоді він і називається Мотронинським.

Ця легенда вразила Симоненка своею шекспірівською трагедійністю. Кілька днів потому він не міг заспокоїтися: йшов, значить, князь не боронити свою землю, а вбивати й грабувати. Це так, як і князь Святослав… Ну чого йому було пертися аж під Константинополь? Скільки людей загубив! Вимушений був тікати, не дійшов і до Києва. Спіймали його печеніги, вбили й на посміх зробили з його черепа чашу для хана.

…А князя Юрія власна дружина вбила. Так йому й треба…

Ці думки тоді шокували мене: я сприймав легенди, як казки. Василь же їх обдумував і переживав.

Минуло ще кілька днів, і Симоненко поїхав до Чигирина у відрядження. Залагодив свої справи й пустився в Холодний Яр, у Мотронинський монастир, туди, де гострили ножі на ляхів гайдамаки, де побував Т. Г. Шевченко. Повернувся ошелешеним.

— Уявляєш, — казав, — від монастиря там нічого не залишилося. Стоїть одна Троїцька церква з вибитими вікнами й дверима, стіни обписано сороміцькими словами, і так скрізь напаскуджено, що гидко зайти… Якийсь молодик в’їхав туди на мотоциклі, надимів, плюнув, розвернувся і рвонув у село… Жах один!

Подався і Василь у те село, зустрівся з «товаріщами» у сільраді:

— Як ви можете таке допускати?! Це ж історична пам’ятка!

Відповідь була: «Це не наша справа… Нікому ваші боги не потрібні…» Після того відрядження пішов Симоненко в обком партії. За ідеологію тоді там відповідав товариш Олександр Леонтійович Стешенко. Розповів йому Василь про оказію з Троїцькою церквою й попросив якось вплинути на місцеві власті: хоч вікна й двері там замурувати, щоб хулігани не шкодили і не каталися на мотоциклах… Подумав секретар обкому й сказав:

— Правильно вони кажуть: не наше це діло. Ми — атеїсти. Якщо місцеві люди захочуть врятувати ту церкву, — ми не проти, але ж вони не хочуть…

Помилився тоді Олександр Леонтійович. Минув час. Люди відновили і церкву, і монастир. Стоять вони нині у всій своїй красі. Біля іконостасу — зображення Мотрони в монастирському вбранні (тут її вважають за святу). Вона пускала стрілу не у свого чоловіка, а у ворога, й була в тому переконана.

Усього цього Симоненко не побачить. Не буде йому коли осмислити й пропустити крізь поетичну призму легенди, які почув у Смілі.

Того ж 1962 року Василь потрапив у ситуацію, яка стала для нього трагічною. Одного дня на Черкаському залізничному вокзалі поет проводжав якогось свого родича, що приїхав до нього з Біївців. Скінчилися сигарети, і він пішов у вокзальний ресторан купити «Приму». Перед самим його носом офіціантка зачинила двері. Мовляв, обідня перерва. Василь просить: довго ж не затримає, тільки сигарети… Офіціантці «здалося», що він підвищив на неї голос, і вона погукала міліціонера. Той, довідавшись, хто перед ним, покликав підмогу. Василя схопили і відвезли на станцію ім. Т.Г.Шевченка (міліція була залізнична).

Отак він ще раз побував у Смілі. Менти в якійсь смердючій каталажці так побили Симоненка, що це потім (без усякого сумніву) дуже позначилося на його здоров’ї.

Наступний 1963 рік був для поета останнім. За цей час він пережив закриття рідної «Молоді Черкащини», влаштування на роботу в «Робітничу газету», матеріальні труднощі.

Допікала хвороба. Коли я бував у нього в лікарні, він згадував нашу екскурсію в Смілу, легенду по князя Юрія і княгиню Мотрону.

— Ніби й не нагрішив я, — казав, — як той князь Юрій. За що ж мене Бог карає?
Помовчав трохи.
— Гарні легенди ми там чули. Я б на місці смілян побудував на Юровій горі музей просто неба — відновив би там старовинну кріпость і зібрав у ній не тільки зброю тих часів, а й усі українські легенди… Ти знаєш, після тої
екскурсії, де гідом у нас був Олекса Бакуменко, загорівся я написати поему про Смілу. Вже придумав і свою версію з цікавими варіаціями. Хочеш — розкажу?

Отож було собі колись містечко Тясмин.
І жили в ньому красиві й мужні люди — добродії.
Вони були непереможні для прийшлих лиходіїв, бо Бог дав їм Золотого Ключа, який наглухо замикав двері їхнього Дому перед усякими бідами. Тому ніяким лиходіям не вдавалося зламати або відімкнути ті двері.
Тоді лиходїі послали до тясминців вивідачів, яким вдалося дізнатися про причину непереможності добродіїв, хитрістю та підступністю викрасти Золотий Ключ і зламати козачий опір. Багато тясминців тоді полягло, а ті, що врятувалися, зібралися на Юровій горі та й журяться: «Що ж робити? Як зібратися з силами і повернути свій Дім? »
А сили ж далеко не рівні.
І ось тоді, коли, знесилені й зневірені, зібралися вже тясминці йти кудись світ за очі, Бог послав їм на поміч Чарівну Жінку.
Стала Вона перед воями і сказала:
— Зупиніться, люди добрі! Чи ж гоже так чинити козакам? Я покажу вам останній Хід — як проникнути в захоплене лиходіями місто і знищити їх.
Підняла Жінка свої чарівні руки, і враз перед козаками відкрився вхід у печеру, в якій десь далеко слабко мерехтіло
Світло Надії.
Повела Вона козаків тим Ходом…
І вийшли вони на світло десь у центрі міста…
І сміливо кинулися на зненацька захоплених лиходіїв.
І перемогли!
І відвоювали у них свого Золотого Ключа! Принесли і показали його Чарівній Жінці.
І підняла Вона те Золото над головою, сказавши:
— Бережіть же цього Ключа — і ви будете непереможні. Пам’ятайте: ім’я у нього Сміл.
Раділи, веселилися, тріумфували тоді тясминці.
Оглянулися. А де Жінка? А Її нема. Виконала Вона свою місію, тому Бог знову покликав Її до себе.
На пам’ять про ту Чарівну і Сміливу Жінку тясминці змінили назву свого міста на Сміла.

— Ну як, подобається? — завершив розповідати свою версію легенди Василь. — Оце оклигаю, придумаю свій легендо-билинний поетичний стиль і — за роботу! Ну скажи тепер: чи не схожа наша Чарівна Жінка на легендарну Жанну д’Арк? Та французи розказали про неї всьому світові, а ми…

Минули роки. Лілія Шитова й Петро Жук, які спонукали колись Симоненка на пошуки легенд, таки домоглися свого: багато їх зібрали. Деякі легенди («Дівочі гори», «Незабудки», «Трикриниці», «Синіпроліски» та інші) було пізніше надруковано в газеті «Село і люди». А от до видання книжки так справа й не дійшла. Шкода. Цікава й корисна була б вона для всіх.

2003

comments powered by HyperComments
3 місяці ago