Микола Сніжко. “Люди – прекрасні!”

Гігант… виросте з нас.
Василь Симоненко
(«Окрайці думок»)

Колись ми з пафосом, піднесено співали: «Наше слово гордое “товарищ” нам дороже всех красивых слов…»
Хоч як дивно, Василь з підозрою ставився до того гордого слова та інколи вживав його, як ми далі побачимо, з іронією. А річ у тому, що — на його глибоке переконання — це слово походить від «товар» (до речі, головного терміна у «Капіталі» К. Маркса), а товаром на Полтавщині з давніх-давен називають худобу. (Не обмовився Василь, коли говорив нам біля багаття, що «пас у Біївцях товар»). Звідси, нагадаємо, і слово «тварина».
Отож колись було так: якщо маєш якусь тъварь (вола, корову чи козу), то ти і є тъвариш, а якщо не маєш, то ти чернь, або черниш, черняк, тобто злидень, бідняк, голодранець… Це підтверджує й історична граматика, яку Василь вивчав в університеті. Далі: якщо ти мав не просто якусь там тъварь, а доброго коня і їздив верхи, то ти вже був кънязь; а якщо не мав і ходив пішки, то ти був пішак (пішак кънязю не тъвариш). А той, хто крав і в тих, і в тих, — завжди був нувориш.
То що ж це виходить?
Князів ми не визнаємо, бо вони експлуататори, а товаришів маємо за своїх? Вони ж, товаришочки, — якщо подумати — ті самі куркулі, яких треба «винищувати як клас». Отож чи не слід те звертання — як товариш до товариша — якось замінити? А яким словом? Он поляки звертаються один до одного, як пан до пана. Нам панство не підходить, бо ненависне…
Симоненко дуже хотів, щоб ми зверталися один до одного, як добродій до добродія. Добродій! Це справді звучить не тільки гордо, а й гарно.
А ще він пропонував « зголоситися на тому, що слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава!»1
Свою розмову Василь Симоненко часто пересипав смішинками-витівками. Полюбляв гратися словами, примушував їх світитися несподіваними гранями бурлеску, буфонади, іронії, сарказму, каламбуру і навіть абракадабри та какофонії. Головне ж у всьому цьому — натяк, або, як він полюбляв казати, — намек.
Своїм друзям-добродіям (а це були ті ж шістдесятники) він «присмішував» алегоричні назвиська-приколи у властивому йому гумористично-доброзичливому стилі шаржу: один-два мазки — і твій портрет-викрутас готовий .

* * *

А тепер про псевдоніми Василя. їх у нього було кілька. Найбільш відомі Щербань (дівоче прізвище матері) і Васильченко. Ними він підписував вірші й матеріали, яких дещо соромився, або явно кон’юнктурні, замовні, написані тільки заради гонорару.
Підписував він сатиричні матеріали в «Черкаській правді» псевдонімом Охрім Остюк (рубрика «Остюк за комір»).
У листах до рідних і близьких Василь «величав» себе коротко — Симон, що звучить майже по-французькому (як у великого Сен-Сімона); або Номис2 (як у великого українського вченого); або, на зразок прізвища ще одного нашого літраба Михайла Семеняги, — Симоняга; а інколи по-Ільфо-Петровському — Васисуалій де Симон; або по-мандрівницькому — Васько да Гама; або по-персидському — Василіск (у перекладі Цар). Дружина у нього була МаЛюся або Люсьєн, він у неї — Васал, а малий Лесик — Син-Симон, або Синоптик, або Кирпатий Барометр. А коли згадував батька, то казав, що він падре Симоне лі.
…Та все це зі світу його «символів-гуморєзок». Оводом, звісно, Василь себе ніколи не називав. Це було б не «по-
симонському». Ото хіба що Остюком. Він придумав собі й іншу, чисто свою алегорію — Лоскотон. Думаєте, поет так собі — тільки заради розваги — «сотворив» цю знамениту казку?
Кажуть, Василева класна керівничка добродійка М. Й. Остапенко читала казку зі сльозами на очах: від сміху і від приємного усвідомлення свого педагогічного успіху. Як майстер перефразовувати афоризми геніїв світу цього, вона сказала своїм колегам тільки їй до кінця зрозумілі слова:
— Громадяни краса-країни Сльозолий були надто плаксивими, і потрібен був Лоскотон, щоб вони розвалили у ній поганський трон… Молодець, Васько!
Коли Василь дарував моєму синові казку «Цар Плаксій та Лоскотон», то написав на титульній сторінці: «Сніжкові Ярику — майбутньому школярику: будеш довго спатки — залоскочу в п’ятки. Дядько Симон-Лоскотон».
У своєму щоденнику «Окрайці думок» Василь Симоненко, зокрема, писав:
«Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми
кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант, прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас».
…Мине небагато часу, і Олесь Гончар назве Симоненка Витязем молодої української поезії.
Яскравою зіркою підніметься він на поетичному небі і… згорить у віці безсмертного персонажа Етель Ліліан Войнич — Овода.
А якби доля дала йому життя до наших днів? Хто зна — може, саме з нього і виріс би той самий гігант — новий Тарас або Франко.

2003

1 3 листа І. Світличному 27.VIII. [19]63.
2 Номис — якщо прочитати ззаду наперед, то теж — Симон. Це відомий псевдонім невідомого — Симона. Перекручувати слова Василю подобалося «для хохми». Якось на танцях (тоді дискотек ще не було) він представився дівчині як «товаріщ Нофелет» (телефон), а коли вона здивувалася, то познайомив її ще й зі своїм другом «товаріщем Фаргелетом» (телеграф).

comments powered by HyperComments
8 місяців ago