“Дехто хоче зробити з Симоненка ангела. Дехто — навпаки. А він був звичайний чоловік”

Опубліковано на Gazeta.ua 13.12.2013

— Це моя відповідь Симоненку, — говорить черкасець 76-річний Микола Сніжко і показує на свою картину одразу біля входу в оселю. Микола Семенович мешкає у багатоповерхівці в одному зі спальних районів міста. — “Я воскрес, щоб із вами жити”, — писав він. Воскресніть! — читає на полотні напис, над яким зображений Ісус із розкритими долонями. — Це він підняв руки і ніби запрошує в хату.

Микола Сніжко — друг і колега поета Василя Симоненка. Разом вони працювали в газеті “Молодь Черкащини” з 1961-го по 1963 рік.

— Коля, ну хай проходять! — каже дружина господаря Наталія Михайлівна.

— Усе по порядку, — всміхається Микола Семенович. — Це покладіть он у ту кімнату і повертайтесь на екскурсію, — киває на пакунок, із яким прийшли.

Господар попросив купити фарби, рамки і ДВП для картин, бо ходити не може. Проблеми зі здоров’ям у нього почалися 2000 року. 2001-го мав інсульт, у 2004-тому — інфаркт. Останні роки має поганий зір, однак продовжує малювати. У кожній кімнаті понад десяток полотен. Художник розповідає їхню історію. Кілька творів — на сюжети віршів Симоненка. У Миколи Сніжка із 6 років немає правої руки — відірвало вище ліктя фугасом, який залишили німці.

Найбільше картин у кімнаті-майстерні, яка раніше була дитячою. У подружжя двоє дітей. Синові 51 рік, дочці — 41. Мають двох онуків і одного правнука. Біля вхідних дверей на стіні висить плакат із ­зображенням хлопця-культуриста.

— То мій онук, — говорить Микола Семенович. — Йому буде 21 рік.

Запрошує до кімнати, де на столі лежать кілька альбомів, книжок, стоїть старий глиняний посуд. На стіні — триптих на поезію Симоненка “Берези, в снігу занімілі” та ще кілька зимових пейзажів.

Наталія Михайлівна допомагає чоловікові сісти.

— Не знаю, що питатимете, тому спочатку скажу сам. Комуністи говорять, що це був їхній чоловік. Комуніст. Атеїст. Націо­нал-патріоти, до них і я належу, вважають, що Симоненко — їхній. Він, як і Тарас Григорович Шевченко, для всіх. Я з ним працював в одному кабінеті. Василь був не просто комуніст, — робить паузу, піднімає вказівний палець. — Комуніст-утопіст! Вірив, що можуть бути рівність, труд, свобода.

“Де зараз ви, кати мого народу?” — то він до кого звертається?

— До комуністів-катів. Вони перетворилися з комуністів — на катів.

Симоненка переслідували через творчість?

— Аби ще трошки пожив, то переслідували б, — киває Наталія Михайлівна.

— Я такого не знаю, — заперечує Микола Семенович.

Знайомий Симоненка полтавський поет Едуард Кухаренко припускає, що Василя Андрійовича побили міліціонери за вірші.

— Діло було так. До нього приїхав якийсь родич, і вони посиділи, а потім Василь його проводжав на вокзалі в Черкасах. Провів і зайшов у ресторанчику купить сигарет. А його саме закривають на обідню перерву. Прямо перед носом. Симоненко двері притримав і каже: “Мені сигарет би купити”.

Кажуть, він по дві пачки “Прими” в день скурював.

— Да, “Приму” курив. Хотів купити, а продавщиця йому: “За-а-крито!” Побачила міліціонерів недалеко і каже їм, що ось хуліган. Ті підійшли, взяли Василя попід руки: “Хто ти такий?” Він показує посвідчення “Молоді Черкащини”. А журналістів тоді не любили. Вони ж усі тоді були шістдесятники. І Дзюбина історія, й Василя Захарченка, і Стуса. Прижимать почали. Його взяли і одвезли на станцію Шевченка, бо це була транспортна міліція. Посадили в якусь комору, побили. Ми узнали: Микола Негода, Вітя Онойко, Петро Жук. Поїхали в Смілу, пішли в міськком партії й кажемо: нашого товариша посадили в буцегарню, треба його визволити. Секретар подзвонив, і його випустили. Василь показував синяки. Але йому звеліли, щоб ніхто про це не знав.

Кажуть, він міліціонерів обізвав фашистами, опір чинив.

— Може бути. Вони його б’ють і тягнуть, то міг і назвати.

Помер від раку нирок?

— Певно, тоді йому й нирки повідбивали, — очі Миколи Семеновича наповнюються слізьми.

Як ви познайомилися?

— Ми з дружиною повчителювали рік у селі Чупира на Київщині в Білоцерківському районі. Але я відчував, що попав не в ту тарілку, що я — не вчитель. Попросився у “Черкаську правду” на роботу. В мене були вже повісті, оповідання. Показав редактору Гольцеву. Йому сподобалося, але сказав, що у них місць немає. Порадив піти в “Молодь Черкащини”. А це через дорогу. Там Григорій Суховершко був редактор. Узяли, але тільки коректором.

Та зі мною сталася пригода нехороша. Тоді саме хтось полетів у космос. І прислали фото, де Хрущов і цей космонавт на трибуні. Це зараз газета на комп’ютері робиться, а в той час — кліше. У верстальника цих кліше було повно. І він замість того, щоб поставити фото з Хрущовим і космонавтом, поставив те, де балерина з піднятою ногою, — витягає руку догори, — пірует якийсь робить. А я підписував до друку і не помітив цього. Воно так і пішло до чергового редактора. Скандал, звичайно, не вийшов за межі редакції. Але мені сказали: “Ти так проштрафився, що краще йди і не приходь”. Мені Симоненко каже: “Не сумуй. Я з Суховершком поговорю. Заберу тебе в свій відділ, якщо редактор не буде проти. Ручатимусь за тебе”. Десь години півтори вони балакали. А тоді він виходить і каже: “Коля, для тебе стіл уже готовий. Працюй, тільки ж не підведи!”

Симоненко вірші на роботі писав?

— Бувало. Але в основному — вдома. У нього була квартира на Шевченка, 345, на п’ятому поверсі. Двокімнатна. В одній кімнаті мати жила — із сином Олесем, а в другій — вони з Люсею.

Наталія Михайлівна йде на кухню. Повертається з порізаним шоколадним рулетом і чаєм, що пахне трояндами. На дні кружки — пелюстки. Чай і вино з троянд подружжя навчив робити Василь Симоненко.

У своїй книжці ви дали перелік прізвиськ усіх тодішніх журналістів та інших колег. Василя Андрійовича тільки Симоном кликали?

— Та-а-а! — протягує Микола Семенович. — Він і сам себе називав Васисуалій, Василіск. Коли жінці листи підписував. Для хохми.

Друзів розігрував?

— У місті були три газети, а бухгалтерія — одна. Ми там гонорари одержували. Районка називалася “Прапор ленінізму”, — сміється. — І 1 квітня наші хлопці зібралися і дзвонять у бухгалтерію. Кажуть: “Це Коля Ганич”, — журналіст “Прапора”. — “Гонорар сьогодні даватимуть?” Даватимуть. Тоді другий бере трубку і знов від імені Ганича телефонує. Бухгалтер, Павло Вінніков, відповідає: “Коля, я ж сказав уже. Даватимуть”. Потім Симоненко, копіюючи голос Ганича: “Микола Семенович, а гонорар даватимуть сьогодні?” Бухгалтер уже криком відповідає. А тоді найшли Ганича і просять, щоб той попитав — чи даватимуть гонорар. Коля дзвонить: “Павло Георгійович, сьогодні гонорар буде?” Той: “Як прийдеш, то я тебе розстріляю! А гонорар не дам”.

Окрім розвиненого почуття гумору, він ще й красивий був. Як у нього із жінками складалося?

— Ми познайомилися, коли в нього вже був син Олесик. І він квартиру мав. Одружився десь у 1959-го. Симоненко був хлопець високий, чорнявий, красивий. Ніколи галстука не носив. В університеті його любила поетеса Тамара Коломієць. І вони там кохалися. Не знаю як — Микола Сом розказував. Була в нього любов і в школі. Однолюбів не буває!

— Угу, — Наталія Михайлівна не зводить погляду з чоловіка.

— Він міг одружиться будь із ким. А женився на простій кур’єрці Люсі Півторадні. У неї були очі, що він казав “божевільно голубі”. І всі йому дивувалися. Ну як він міг таку… — пауза секунд на 5, — примітивну жінку собі взяти.

— Не по собі, — киває Наталія Михайлівна.

Не розуміла його творчу душу?

— Була спільна знайома Даша Ястрєбова. Розказувала: “Бачила Люсю та й питаю: як там із Василем?” А Люська відповіла: “Думала, на хліб зароблятиме, а він віршики пише!” Ну і як вона могла зрозуміти таку людину? А потім, як Симоненко захворів, вона поїхала на курорт.

— Не треба, Коля, таке вже казати, — перебиває дружина.

— Він попав у лікарню, в нього все почало боліть. А вона була в будинку відпочинку. Мати Симоненкова, Ганна Федорівна, їй написала: “Приїжджай, бо Вася заболів!” Ми пішли його провідувати, Люся приїхала якраз і каже: “От біда! Я тільки знайшла собі ухажора, а треба вертаться!” Як до такої жінки міг ставиться Василь?

Вона через кілька років по смерті чоловіка вийшла заміж.

— Яке там, через рік, — говорить Наталія Михайлівна.

— Привела в хату другого батька для Олеся. Якийсь Мішка — сантехнік, алкоголік. Потім вигнала його. І взагалі пустилася берега. Поет Петро Линовицький до неї зачастив. А був одружений, дитину мав. Петрова жінка поскаржилася в обком комсомолу, скликали збори. Там його почихвостили. А Линовицький каже: “Я її люблю”. Любиш — женися. То він кинув жінку, з Люською одружився.

Симоненко не зраджував її?

— Не знаю. Але чутки ходили. Є така Ніна Черняк, працювала на обласному радіо. Вона поскаржилася на свого чоловіка у “Черкаську правду”, а Микола Негода написав на нього фейлетон, і той чоловік плюнув на Ніну й покинув. То вона носила Василеві свої вірші, щоб він їх благословив до друку. Вони були слабенькі, Василь їх доводив до ума. Деякі були надруковані. А тепер приїхала якась журналістка з телебачення, знайшла Ніну Черняк. І зробила передачу “Зигзаги долі” чи якось так, про Симоненка. Ніна розказує, що Василь її любив. Приходив навіть свататися. Вона відмовила, бо не хотіла розбивать його сім’ю.

Він вам пуд солі приносив, коли сварилися з дружиною.

— Да-да! Це зараз я старий і розбитий, а тоді ми всі були молоді й могли і випить, і закурить. І одного разу вийшло так, що спочатку День радянської армії, потім іще якесь свято. Якраз хтось із Києва приїхав, і їх треба було угостить. Мені жінка каже: “Миколо, скільки можна?”. Тоді була мода: тільки що — скаржитися на роботу, в комсомол, міськ­ком партії, аби повпливали.

— Я налякала тебе, — сміється Наталія Михайлівна.

— Та я думав, що пожартувала. А вона пішла. Якраз редактора не було. То вона зайшла в наш відділ, а там — Симоненко. Йому і наскаржилася, що такий-сякий Микола четвертий день приходить п’яний. А Симоненко: “Я його накажу!”. Вона його послухала, задоволена вийшла.

Василь Андрійович любив випити?

— Він був нормальний чоловік. Зібралася компанія — випили, день народження у когось — випили.

Кажуть, вино любив?

— Та він усе любив. На самогон казав “сомогон”, на честь Миколи Сома.

— Коля, та розкажи ж про пуд солі! — нагадує дружина.

— Ми років три тому золоте весілля зіграли. А колись посварилися. Був мій день народження. Василь сказав, що прийдуть усім колективом — мирить нас. І прийшли — Василь, Коля Єщенко, Коля Яременко, Коля Дашківський. Чотири Миколи нас було. Василь заносить мішок солі та каже: “Щоб оце ви всю з’їли і не розсипали! Бо як хто розсипає сіль, то це до сварок!” Ми помирилися.

Які були стосунки Василя з батьком?

— Батько його був сільський гуляка. Красивий, здоровий. У такого чоловіка не закохатися неможливо. І Ганна Федорівна попалася на це. Вони ні в сільраді не женилися, ні в церкві. А народився Василь (8 січня 1935-го, Ганні Федорівні було 27 років. — “ГПУ”), то він і року не витримав. Виїхав із села, десь в армії був, у Сибіру. Проштрафився, його військовий трибунал судив. Не подавав про себе ніяких звісток. Хлопця мати з дідом виховували. А коли Василь одружився і мав квартиру, Олесик народився — вдруг Андрій появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорівна назад прийняла. А син сказав йому: “Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав, і тепер — до побачення!”. Не сварилися. Василь провів його на вокзал, і все.

А мати прожила 90 років. І жодного разу не давала признаків, що закохалася чи привела Василеві нового батька. Це був феномен однолюбства.

Люся ж і курила, і спилася, і дитину народила від Линовицького. Вони її назвали Василинкою. Линовицький такий гуляка був. І Лесик через нього зіпсувався. Спився, скурився, варикоз мав. Помер років у 46. Линовицький покинув їх. Василинка причастилася до куріння, до горілки. Зв’язалася з якимось чеченцем. А він наркотиками займався, то й наркоманкою стала. Померла від передозування. Дитину народила від чеченця, і його мати забрала того хлопчика. У Леся була жінка Ніна, мали вони дочку Мирославу. І вона теж народила дитину, назвала Гордієм.

— Із золотою медаллю закінчила першу школу, була на стажуванні в Америці. Працювала у міськ­виконкомі, — додає Наталія Михайлівна.

— А прізвище синові дала Симоненко. Каже: “Щоби продовжить прізвище діда”.

Кажуть, щоденник Василя Симоненка вкрали на похороні.

— Коли Василь помер, почали його архіви розбирать. А потім вони випливли в Канаді. І щоденник маленький. Нічого там крамольного немає. Але ж надрукований за кордоном. А тоді такий факт — це вже нехарашо.

Як ставитеся до того, що зараз робиться в Україні?

— Аби Симоненко взнав, до чого ми докотилися, що прийшли пани, капіталісти, бандити, то перевернувся б у могилі.

КРАПЛЯ В МОРІ

На світі законів немало,

Я нагадаю один:

Щоб море не висихало,

Потрібно багато краплин.

Але в штормову годину,

Як море бурунить гнів,

Потрібна зайва краплина,

Щоб вийшло воно з берегів.

13 листопада 1962 року

* * *

“Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

* * *

“Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!”

 

Батько покинув сім’ю

Поет Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Мати Ганна була колгоспницею, батько Андрій покинув сім’ю, коли синові не було й року.

Вірші почав писати в у Київському університеті ім. Шевченка, навчався там на факультеті журналістики. За життя вийшла його збірка “Тиша і грім”, після смерті — ще шість. Працював у газетах “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини”, у “Робітничій газеті”.

1962-го із дисидентами Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні. Після цього поета побили співробітники Комітету держбезпеки. У Симоненка відмовили нирки. 13 грудня 1963-го він помер у лікарні. Похований у Черкасах. Поряд — могила матері, яка пережила сина на 35 років.

Дружина Людмила Півторадні працювала у друкарні, в Будинку маляти. Пішла з життя в грудні 1996-го. Син Олесь був слюсарем у Черкасах, теж уже покійний. Невістка Ніна Іванівна працювала на об’єднанні “Азот”. Там говорять, що вона, Мирослава — онука Симоненка — й правнук Гордій емігрували до Канади.

Церква відмовилася освятити пам’ятник

На честь поета названі вулиці у Києві, Черкасах, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Одесі, Коломиї, Броварах, Лубнах і Вишгороді. Є вул. Симоненка у його рідних Біївцях. Ім’я митця має площа біля редакції газети, де працював. Цьогоріч топонімічна комісія запропонувала перейменувати її на пл. Визволителів.

У черкаському сквері ім. Симоненка 17 листопада встановили пам’ятник поетові. Священики Української православної церкви Київського патріархату відмовилися його освячувати через богоборчий вірш “Прокляття”. Скульптора Владислава Димйона звинуватили у “заробітчанстві”, бо монумент нагадує пам’ятник Шевченку в місті Новомиргород на Кіровоградщині. Він теж роботи Димйона. Попередній пам’ятник простояв менше року, його знесли як “антихудожній”. Погруддя поета є лише в селах Біївці й Тарандинці, де жив і навчався митець.

2008-го Нацбанк випустив пам’ятну монету номіналом 2 грн, присвячену поетові. Спілка письменників нагороджує молодих літераторів літературними преміями ім. Симоненка. Кожна — це 3 тис. грн.

 

Захар КОЛІСНІЧЕНКО
comments powered by HyperComments
3 роки ago