Балада про людину, у якої дорога не закінчиться (Борис Олійник)

«Симоненко на чорному коні». О. Плисюк, 1994 рік
«Симоненко на чорному коні». О. Плисюк, 1994 рік

Василеві Симоненку

Розгнуздані коні пророчо іржуть,
Бо чують крізь мерзлу підківну іржу
Далеку дорогу,
Червону тривогу,
А може, й останню на світі межу.
Вже вітер над ними заносить нагай…
Так де ж отой вершник — без страху й вагань,
Щоб прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
Щоб чортові в зуби — пропав, а чи пан?!
Чи, мо’, вже й не знайдеш зі свічкою вдень?
Та ні, подивіться: аж он він іде —
Красивий, мов сокіл,
І духом високий,
І сяє опукло чоло молоде.
Аж це його вітер єхидно спиня:
— Чи знаєш ти, хлопче, якого коня
Тобі серед поля
Вготовила доля?
Ударить копитами — в душу стерня!
А він, посміхнувшись, виходить на луг,
І кида себе у сідло, як стрілу.
І прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
І вигнувся кінь у стрибку, наче лук!
Ой, матінко-мамо, не клич його в сни,
Бо вже ж того вершника не зупинить
Ні яром горбатим,
Ні затишком хати,
Ні Богом, ні чортом, ні віком труни.
О, як він летів в бурелом напролом,
Аж сонце, захекавшись, потом зійшло.
І біла сорочка
Здіймалась пророчо
У хрестик вишиваним білим крилом,
І повнилось серце його молоде
Такою любов’ю до чистих людей,
Що стало затісно
Йому у затінку —
І вибухло піснею з горна грудей!
Калинова крапля скотилась з грудей
На ниви, на роси, на визрілий день.
І впала та крапля
На праведний прапор,
Чистіший і вищий за сонце руде.
Заквакали жаби: «Догрався, дивак!»
Вужі пред’явили на тіло права.
Копали могилу…
І раптом спинились:
Кого ж хоронити, як пісня жива?!

1966

comments powered by HyperComments
3 роки ago