Огида

ohyda[Він прийшов схвильований і безцеремонний]. Не привітавшися, повісив на стілець сірого піджака і заходився витирати долонею з лоба піт.
— Ти давно працюєш із Сергієм?
— Другий рік, — відповів я.
Він довго тарабанив пальцями по столу.
— Я знаю його з дитинства. Він був моїм другом, а тепер став ворогом. Я не знаю, чи він простить мене.
— Люди часто стають ворогами без причини, — сказав я, аби не мовчати.
— Він має право ненавидіти мене. — Я бачив, як важко Борисові зізнатися в цьому. Він добув з кишені кілька жовтих, наче настояних в нікотині, аркушів і поклав їх на стіл.
— Це історія вашої сварки? — зацікавився я.
— Ні, це зойк його душі і, коли хочеш, історія моєї підлості.
Мене коробило це одверте самобичування, бо хіба щирий підлотник здатний на щире каяття? Підлість завжди певна своєї сили і правоти.
— Я не вірю театральним жестам, — сказав я і побачив, як забігали тіні по Борисовому чолу. — І, крім того, чим я можу зарадити? Я не беруся мирити вас, бо Сергієві не потрібні такі друзі.
— У Сергія немає друзів, я знаю. Він не вірить нікому. Ні, ні, ти не заперечуй, — він дивився мені в очі, не блимаючи. — Я вбив у ньому віру в людей, ти можеш повернути її, — вгадавши на моєму обличчі досаду і протест, він схопився з місця [і майже заплакав]. — Не відповідай нічого. Спершу прочитай.
Клянучи себе за слабохарактерність, я все ж розгорнув жовтий рукопис і мляво занурився в чтиво.

I
«Хтось легко доторкнувся мого плеча, відхилив край ковдри.
— Спить.
— Буди його.
Голоси були знайомі, але вранішня млість і дрімота не дали мені зосередитись. Я навіть не збирався впізнавати цікавих. Та перегодом ковдра сковзнула на підлогу, а слідом за цим хтось почав реготати. Потім регіт затих, і до болю знайомий голос забубонів над вухом:
— Серьога-двонога, побійся Бога… Я зірвався з ліжка.
— Борис? От чортяка! Де ти взявся?
— Ага, впізнав-таки. Але перше, ніж лізти обніматися, піди вмийся.
— І вмиюся, — я позіхав і посміхався, безрезультатно шукаючи ногами нічні туфлі. — Все-таки, як ти потрапив прямо сюди? Я іноді сам тут блукаю.
— Ну, це не дивно. З твоєю розторопністю… Швидше повертайся, я приїхав до Києва тільки на два дні. Тобі доведеться стати моїм екскурсоводом.
— Ого, яка нудота!
Мій однокурсник Віктор, з яким я наймав кімнату, спантеличено дивився на цю зустріч і завзято кліпав очима.
Борис три роки тому закінчив зі мною школу, і я знав його досить пристойно для того, щоб не заперечувати його примхам. Київ його цікавив не більше, ніж Давній Рим. Але в нього вистачило запалу доїхати до Софіївського собору. Спостережливість у нього була диявольська, і після десятихвилинних оглядин він самовпевнено виголосив:
— Ручаюся, що бані позолочені. А це, очевидно, Богдан.
Як і всякий провінціал, для повної гармонії почуттів Борис збагатив свої враження порцією дешевого морозива, проковтнув його з фантастичною швидкістю і, облизуючи губи, заявив:
— У Києві дуже мало вродливих дівок. В наших Лубнах і то більше. Ходімо на пляж.
І ось ми на пляжі. Мій кмітливий супутник по дорозі встиг підмітити, що Дніпро ширший від Сули, сказав, що така маса води викликає в нього підозру і тому він купатися категорично відмовляється.
— Вартуватиму твій одяг і підморгуватиму дівкам. Це я вмію. Та й, признатися, я без трусів,
Це було більше, ніж до речі. Я чомусь не дуже радів його товариству, але давнє знайомство завадило безцеремонно попрощатися з ним.
Я плавав один і не звертав жодної уваги на те, що діялося довкола. Мою насолоду перервав стурбований голос:
— Не пливіть туди, там вир! Я знаю…
Остерігала дівчина. Я оглянувся, і наші погляди зустрілися.
— Там вир, — повторила вона.
Я вдячно усміхнувся їй, пірнув і виплив якраз перед нею (я дивлюся у воді, тому цей фокус був для мене дрібницею).
— Спасибі.
— Та за віщо ж? А ви, мабуть, купаєтеся рідко?
— Навпаки. Просто цей вир не страшний.
Ми пливли поряд, і я чув, як вона легко дихала.
— А ви непогано плаваєте, — зробив я сміливий висновок.
— Та й у вас непогано виходить… Знаєте, краще позмагаємося, хто більше пробуде під водою.
— Згода. Тільки я не вірю дівчатам. Особливо русявим. Візьмемося за руки — хто перший смикне, той програв.
Ми тричі повторювали цю витівку, і я виграв.
— Ви не щадите мого самолюбства, — образилася вона.
— У мене є своє.
Течія зносила нас униз, і ми повільно наближалися до широкого затону.
— Я вас іще побачу? — спробував я реставрувати розмову.
— Звичайно.
— Де ?
— На екрані. Я актриса.
— Актриса? До побачення, — і я повернув убік. Вона засміялася і швидко догнала мене.
— Ви розсердилися? За що?
— Та ні. Просто знайомство наше недоречне.
— Чудний. Але чому?
— Я такий собі студент. Що може бути спільне в нас? Хіба трохи побавитеся.
— А хоч би й так? Ви нічого не втрачаєте.
— Нічого і не виграю. Та й, зрештою, я не цяцька.
Ми виходили на берег. Незрозуміле роздратування будила в мені ця на диво вродлива дівчина. Вона була така струнка і крихітна, і від неї віяло чимось невимовно ніжним.
— Ви актриса чи русалка? — з навмисним викликом спитав я і з удаваною байдужістю застрибав на одній нозі, витрушуючи воду з вуха.
— І те й інше, — вона спокійно стежила за моїми анархічними діями. — Ви, може, нарешті захочете взнати моє ім’я?
— Можливо, але не зараз. Почекаю, доки станеш зіркою.
— Тоді я скажу сама! І негайно.
— Не треба. Однак затулю вуха.
— Ви неможливий. Але я не відстану, доки не взнаю, хто ви такий.
— Якщо вам це вдасться, я зумію оцінити ваші міліцейські здібності.
— Ви занадто ввічливий, — бідна Русалка ледве не плакала. Очевидно, жінок ніщо так не допікає, як байдужість.
Мене охопила неждана радість, але я все-таки знайшов у собі силу, щоб флегматично відповісти «дякую», і попрямував до пляжу. Русалка йшла поруч, бренькала пальцем об губи і зрідка зиркала на мене. Слово честі, в її очах світилася не тільки образа.
— Серьога-двонога, де тебе носить? — ще здалеку закричав темпераментний сторож майна. — Я от-от загину від нудьги.
— Вода сьогодні така приємна, — сухо й невдоволено буркнув я, вмощуючись на піску. Русалка відважно сіла поруч.
— Хто це? — не стримав своєї цікавості Борис.
— Не знаю. Певне, водяна царівна. Я спіймав її у Дніпрі.
Русалка гордо мовчала і грайливо пересипала пісок.
— Ти міг би познайомити нас.
— Я сам її не знаю.
Я перекинувся на спину, закрив очі долонею і вдав, ніби мені чхати на їхню присутність. Незабаром вони стали перешіптуватися. Долинали окремі слова з розмови моєї дивної компаньйонки і периферійного Дон Жуана, але про що вони гомонять, я так і не втямив. Тоді я вирішив помститися і прикинувся, що сплю. «Отямився» я від легкого дотику. Наді мною стояла Русалка і сміялася:
— Боже мій, до чого все-таки нечемний. Він спить!
— Хто? — роздратовано запитав я і, щоб посилити ефект, скоса глянув на Бориса. Він самовдоволено й тямковито ощирявся.
— Ходімо купатися, — лагідно запросила Русалка.
Я мовчки підвівся й почвалав за нею в Дніпро.

II
За кілька днів я отримав листа і був страшенно здивований.

Сергійку! Ручаюся, що це послання буде для тебе несподіваним і, можливо, дасть підстави гадати, ніби я чіпляюся до тебе. Ну й хай!.. Ти вже думав, що я ніколи не взнаю, хто ти, а вийшло навпаки. Твій балакучий земляк усе розповів. Я навіть знаю, що в школі ви підстрелювали за однією дівчиною, і вона віддала перевагу йому. І правильно зробила — ти такий дурний і недогадливий чи, може, злий? Коли маєш совість, то зайди чи напиши.
Зіна-Русалка.

Далі йшла адреса і повна анкета авторки, а потім інформаційне повідомлення: «У нас не працює дзвінок — треба стукати».

Мені сподобався тон і стиль. Я спробував якомога стриманіше і веселіше відповісти.
Русалонько! Я не прихильник епістолярної творчості, але хочу віддати тобі належне — ти молодчина. Я тебе навіть
покохав би, якби ти була років на п’ять молодша. Але, на жаль, двадцятилітніх актрис майже не зустрінеш. До речі, твоя дитяча безпосередність досить мила, вона пасує тобі.
Ні дзвонити, ні стукати мені не випадає. Лінь. Бувай.
Рибалка.

Відповідь прибула негайно.

Я вчора одержала твого зухвалого листа й півдня стовбичила біля університету, щоб надавати ляпасів автору. Але ти спритно уникнув заслуженої винагороди. Думаєш, я не бачила, як ти шмигнув у тролейбус? Я не така примітивна, щоб не здогадатися сісти в наступний і поїхати на вокзал. Жаль, що електричка рушила перед самісіньким носом.
Тільки ти здатний вигадати, що мені аж двадцять п’ять, насправді ж — усього вісімнадцять. Можеш приїхати, і я покажу тобі метрику. Між іншим, дзвінок уже полагоджено.
А твій Борис — нахаба, надіслав мені плаксивий реферат про мою красу і запевняє, що я гарна, мовби вимащена медом.
Русалка.

Це вже було занадто. Лють і досада так і рвалися з мене. Я написав гнівного, але плутаного листа. Ось ця
базгранина:

Шановна! Твої байки мені добряче остогидли, і я хочу покласти їм край. Не заперечуватиму, що ти чудово зіграла дитячу роль у цій комедії, але годі. Завіса падає. Я не настільки тупий та обмежений, щоб дозволяти вродливим лялькам бавитися зі мною. Якщо маєш бодай мізерні рештки порядності й сорому, то відчепись. Не подумай писати ще — читати й відповідати не буду.

III
Я живу в невеличкому робітничому селищі під Києвом. Тут немає міської беззмістовної суєти, але немає і сільського сонного спокою. Вечорами шумить сосновий бір, і тривожні гудки паровозів не порушують його величної байдужості. Я люблю слухати його мову, але вона не чарує мене — така монотонна, поважна, горда. Я ходжу далі, в яри, де, мов крізь сон, марять видіннями столітні дуби, безтолково сваряться осики, і клени — безнадійні песимісти — зітхають за молодістю. Це єдина моя розрада і розкіш.
У мене немає друзів, кого б я безтямно любив і кому б довірився беззастережно. Я не зневажаю людей, але чомусь прагну триматися осібно. Це, мабуть, тому, що я бачу всіх наскрізь. Я хочу, щоб люди були щасливими, але для цього їх треба зробити спершу розумними.
Сьогодні в лісі мене чекала несподіванка. Якісь диваки в музейних шароварах, розшитих жупанах та чорних і сивих папахах метушилися в яру, качали доісторичні гармати і неймовірно галасували. Десятки роззяв сиділи на деревах, сотні щільним кільцем стояли навколо яру.
Повертатися додому не хотілося, і я став походжати між збудженими неробами. Коли спустився до греблі, мені заступила дорогу кумедна проява у старомодному платті.
— Я знала, що зустріну тебе. Не впізнаєш?
— Русалка! Для чого ти нарядилася в це ганчір’я?
— Хіба не бачиш — іде зйомка.
— A-а, я й забув. Ти ж актриса.
— І ніяка я не актриса. Просто в мене хвора мама, і я знімаюся в масовках. Тоді я просто похвастала. І чого ти так на мене в’ївся?
— Не дійшло, значить?
— Я тебе, Рибалко, ненавиджу! Мені охота відлупцювати тебе.
— Спробуй.
— Трохи жаль, — зітхнула середньовічна красуня. — Якби ти знав, як мене дратує твоя флегматичність!
— Я можу звільнити тебе від моєї присутності.
— Та ні, вже так не буде. Зйомка закінчується, і я не відійду від тебе, доки ти не поясниш все до цурки.
— Що ж тобі пояснювати?
— Чого ти злишся?
— Я просто був роздратований і написав, можливо, зайве. Ти образилася?
— Ні, була задоволена.
— То чого ж тобі ще треба?
— Зараз я піду перевдягнуся. Ти зачекай. Я хутко.
— Я не ждатиму.
— Тоді я прийду додому!
— Я можу там не бути.
— Все одно колись прийдеш. Я дочекаюся!
— Ну, гаразд. Перевдягайся.
І чого я так манірився, що тепер аж самому противно згадувати?
Ми довго гуляли в лісі. Русалка так багато говорила, що запам’ятати все зміг би хіба досконалий кібер.
Хилилося за північ, коли ми схаменулися й побігли до електропоїзда. Здається, в нашому вагоні ми були тільки вдвох. Заспаний кондуктор єхидно глипав на нас, але це не турбувало ні Русалку, ні мене.
Місто спало завороженим електричним сном. Ми простували безлюдними вулицями, й коли над нами височіли склепіння мостів, здавалося, мовби ми спустились у катакомби, та Зіна дужче стискала мою руку й шепотіла:
— Тут водиться шантрапа. Ти не боїшся?
Скоро ми справді зустрілися з годованцями ночі. Похмурий юнак грубувато попрохав у мене припалити. Він глибоко затягся димом, артистично сплюнув і спокійно заявив:
— Така молода, а вже бл…дь.
— Ти кретин! — несподівана лють кров’ю вдарила мені в скроні.
— О! Ти, здається, лаєшся? Це нечемно. Доведеться для першого разу відпустити тебе в самих трусах.
Я помітив, що ззаду до нас наближаються ще дві постаті.
— Геть із дороги, — я впритул підступив до вдячного курія. — Кажу: геть!
Він спокійно витяг фінку й не без презирства процідив:— Роздягайся. І ви, мамзель…
Я, напевне, добре перелякався, бо тільки тепер згадав про Зіну. Ні, так осоромитися я не міг! Боксер із мене був непоганий, і вмить пасинок ночі з розчавленим носом упав на асфальт. Я схопив Зіну за руку:
— Тікай, дурна!
Бідна Русалка ледве переставляла ноги. Ми відбігли метрів за тридцять, доки наші благодійники встигли оговтатись. Позаду почулися погрози, густо пересипані емоційним матом.
Але ми вже виграли час. Зіна нарешті збагнула, в чому річ, і страх надав їй такої легкості, що я не встигав за нею. Шантрапа відстала, бо ми вибігли на освітлену вулицю.
Ішли мовчки, поки відсапалися. Зіна зблідла, у неї тремтіли руки, але балакучість знову повернулася до неї.
— Ти шикарно його стукнув. Я навіть не зрозуміла як. Ти боявся? їх було з десяток.
— Їх було троє.
— Справді? А мені здалося… ну, це пусте… На вокзал тобі доведеться йти іншим шляхом. Я покажу.
— На вокзал мені йти не треба. Остання електричка відійшла півгодини тому.
— Ну, тоді залишайся в нас. Справді, як я раніше про це не подумала?
— Перестань плести нісенітниці. Ти сама добре знаєш, що я в тебе не залишуся.
— Дурко! А чому?
— Просто негарно.
— Ну й що? Шантрапи не боявся, а спати зі мною з одній кімнаті хіба небезпечніше?
Вона й сама зрозуміла комічність цього запитання. Ми засміялися й стишили ходу. Так і міряли вулицю до ранку.

IV
Зіна цілком заволоділа мною. Тепер я не дивився на неї з погордою і дедалі частіше знаходив привід, щоб на хвилину-другу забігти до неї. Ці приводи були наївні й немудрі, та вона з дитячою щирістю вірила, що без її порад я кроку не можу ступити. Між іншим, не дуже й помилялася.
Зіна була милою дитиною, безпосередньою, простодушною, і фальшивила тільки тоді, коли самовіддано пробувала гніватися на мене. Особливо її дратував мій нігілізм. Здебільшого вона й починала ці розмови.
— Якось ти сказав, — згадувала вона, покусуючи пухленьку губку, — що жорстокість завжди злочинна. А якщо вона в ім’я майбутнього?
— Бачиш, Русалко, — відповідав я глибокомудро, — там, де пахне кров’ю, щастя й радість інших нагадують мені варварські вакханалії над сплюндрованим Римом і Грецією. Варвари в ім’я майбутнього нищили рабство, але вони не пощадили й багатющої культури. Вони прирекли людей ціле тисячоліття лишатися дикунами і кретинами. Цей шлях нерозумний. Люди повинні знайти інший.
Для цього і жив Ленін.
— Але ж і Ленін умів бути жорстоким.
— Це брехня! — кричав я. — Він був нещадним, а не жорстоким. І це природно — правда завжди нещадна. Ні, крові на ньому нема.
— А революція, а громадянська війна?
— Він не вбивав, — уперто наполягав я. — Він тільки скинув у могилу те, що вмерло й смерділо.
— Ти мастак викручуватися, — скаржилась Русалка.
— А я не вмію. Але чого ж ти хочеш?
— Я просто не бажаю, щоб моє життя залежало від уміння дипломатів-канатоходців балансувати над прірвою. Вони ожиріли і щомиті ладні спорснути в безодню. І тоді вибухатимуть атомні бомби. Це жахливо.
— Ти розумник, — дорікала мені супротивниця. — І я тебе люблю, хоч ти вредний і пришелепкуватий.
Ця логіка здавалася мені розумнішою від найстрункіших умовиводів геніальних мислителів. Який я був тоді премудрий, аж згадувати соромно.
Через два місяці, коли я був на практиці, Зіна прислала листа.

Сергійку, мені дуже нудно без тебе, навіть посваритися ні з ким. Мама зараз лікується в Кисловодську, а я сама, й мені страшно, бо коїться щось незбагненне. Передусім докучає приставанням твій Борис, що вже влаштувався тут на роботу. Він придуркуватий і самозакоханий. Що він проти тебе?
З ним би я впоралася, та сталася ще одна халепа. Ти, певне, ще не забув отих бандитів, що хотіли роздягти нас під мостом? їхній отаман Маятник (ти йому добряче розквасив носа) впізнав мене, і з цього все почалося. Сергійку, він хоче, щоб я стала його коханкою, і сказав, що вб’є тебе, коли я цього не зроблю. Я сказала, щоб він навіть не думав про тебе, коли чекає моєї згоди. Нічого іншого вигадати я не могла. Для міліції він недосяжний, вона марно полює на нього вже кілька років.
Сергійку, я нічого не боюся і ладна вмерти, ніж належати іншому. Приїзди — і ми одружимося. Адже й ти нічого не боїшся, правда ж?
Якби ти знав, як я тебе люблю, то приїхав би сюди, і ми б убили цього бандита або вмерли, як Ромео і Джульетта. Тільки не називай мене дурною за те, що я прошу тебе поцілувати цей папір, бо його цілувала я. Ти такий добрий і не будеш гніватися на свою навіжену Русалку, еге ж?

Я тоді не повірив, що це серйозно, й подумав, що Русалка, як завжди, гіперболізує. Написав їй веселого листа, спокійно діждався закінчення практики й повернувся до Києва тільки на початку вересня.
Зіна зустріла мене на вокзалі й довго дорікала за байдужість та безпечність.
— Він так мене вимучив! Він і сьогодні прийде додому і знову повторить погрози. Я боюся.
— Якщо це справді так страшно, то ми не стрінемося з ним. Я візьму таксі, й ми під’їдемо просто до будинку.
— Таксі неймовірно дороге…
— Дурненька, хіба я маю щось дорожче від доброго настрою моєї Русалочки?
Зіна вдячно стиснула мою руку й зітхнула.
— Ти такий брехун, Рибалко! Бачиш, он він стоїть біля кіоску? Із сигаретою. Я ж казала: він ждатиме нас.
Ми від’їхали метрів п’ятдесят, і я попрохав шофера зупинити машину.
— Почекайте мене хвилин десять.
— Ти куди? — Зіна не випускала моєї руки, я відчув, що вона вся тремтить.
— Привітаюся з Маятником. Ти не хвилюйся, все буде гаразд, — і я силоміць вивільнив долоню, закурив і пішов до суперника. — Хелло, Маятнику. Як твій ніс? Я колись мав щастя торкнутися до нього. Надіюся, ти й надалі дозволятимеш мені цю маленьку розкіш. Упізнаєш?
Маятника трохи спантеличила моя нахабність, але відповів він стримано.
— Пригадую. Удар був на славу. Але ж ти прийшов, мабуть, не вибачатися?
— Ти маєш рацію. Я просто прийшов сказати тобі, щоб ти більше тут не стояв. Зіна — моя дружина.
— Брехня! — Маятник виплюнув сигарету і повторив:
— Брехня! Вона цього ніколи не зробить. Вона знає мою вдачу.
— Не хвастай, Маятнику. Твоя карта бита. І якщо ти цього не хочеш зрозуміти, то я доб’ю й тебе.
— Чудак, як би ти зміг?
— Це вже мій клопіт. А зараз — ґуд бай. Мене чекає дружина, — і я попрямував до таксі.
— Я так перетрусилася, — шепотіла Зіна в перервах між поцілунками й сльозами. — Ти такий відчайдушний і не жалієш мене. Що ти йому сказав?
— Нічого, тільки збрехав, що ти вже моя дружина.
— Він уб’є нас, уб’є, Сергійку. Але раніше я стану твоєю.
Хитаючись, Русалка підійшла до вікна й засмикнула фіранку.
— Ти не думай, що я бравую. Але навіщо мені берегти себе задля якогось ґвалтівника?
Вона линула до мене, плакала й картала за нерішучість.

V
Маятник на якийсь час облишив переслідування, й ми почали забувати про його існування. Та в жовтні Зіна одержала від нього листа, по суті адресованого мені.

Мамзель! Вам ще не обрид цей божевільний забіяка? Передайте йому, що мій терпець урвався. Я хочу негайно
говорити з ним. Я благородний чоловік і не люблю конфлікти на любовному ґрунті розв’язувати ударом ножа в спину. Хай він післязавтра о дванадцятій ночі з’явиться під міст, де ми зустрілися вперше. Зі мною будуть два мої хлопчики — тільки про всяк випадок. Він може й собі захопити кількох колег. Попереджую: в разі провокації церемонитися не буду. Сподіваюся, мамзель, ви зуміли оцінити моє терпіння і мої почуття до вас.

Зіна застосувала всю свою владу наді мною, щоб тільки я не йшов на це побачення. Але я не хотів, щоб навіть мерзотник вважав мене за боягуза. Тоді вона поставила ультиматум: взяти з собою хоч Бориса. Довелося згодитися.
І ось ми під мостом. Залишаю Бориса, стискую кулаки і наближаюся до Маятника. Він стоїть і курить. Позаду дві тіні підпирають колону.
— Ти прийшов? — Маятник спокійний. — Гадаю, ти вже порозумнішав, і ми враз дійдемо згоди.
— Це залежить від тебе, — закурюю, щоб не виказати хвилювання.
— Отже, почнемо з того, що ти відмовляєшся від Зіни.
— Почнемо з того, що цього ніколи не станеться, — механічно поправляю я.
— Непогано, — Маятник посміхається. — Д е я к і мої хлопчики можуть повчитися в тебе. Але мені цього не треба.
— Так, Маятнику, ти бандит закінчений. Однак ми тут не для того, щоб обмінюватися компліментами.
— Ти не дурень і не боягуз, — Маятник знов демонструє свої зуби. — Але я буду змушений підсадити тебе на небо, якщо лишишся таким упертим.
— Це не так легко, Маятнику, — поспівчував я.
— Не думай, що нас тут троє. Я знаю твою вдачу, тому поставив з обох боків мосту ще по два хлопчики. Це добре, що ти взяв із собою молокососа. Він викличе міліцію, і твій труп не лежатиме до ранку.
— Значить, я в сильці?
Маятник милостиво кивнув головою.
— Спасибі за щирість. Тоді доведеться зробити по-твоєму, — я підійшов ближче, подав йому руку й тієї ж миті двома ударами в ошелешену пику та шию повалив негідника на брук.
Потім у моїх зіницях затанцював хаос. Я чув лемент, чиїсь прокльони, і це було останнє, що застряло в пам’яті. Вже коли з діркою між ребрами я лежав у лікарні, слідчий сказав мені, що Зіна привела міліцію дуже вчасно, і ще він сказав, що я осел і що мене дуже мало вчили.

VI
З лікарні мене передали в обійми якогось Миколи Винокура. Очевидячки, він людина добра, але краще б я не знайомився з ним. Він довго обнюхував мене з усіх боків, вивертав душу, мов кишеню, і не знаю, чи поживився чимось із неї.
Якось я не стерпів і сказав:
— Чого ви хочете? Невже це такий злочин, що я не доповів нікому про своє рандеву з Маятником?
Він зміряв мене явно співчутливим поглядом, вилаявся і проспівав своїм камерним тенором:
— Чого я хочу? У мене аж руки сверблять, щоб виставити тебе втришия на вулицю.
— То зробіть це, Бога ради!
Він знову глянув на мене, як на закінченого ідіота, і зненацька запитав:
— У тебе є вороги?
— Немає.
— Жодного?
Я трохи покопирсався в пам’яті.
— Якщо ви маєте на увазі особистих ворогів, то справді у мене їх немає. Крім Маятника, звісно.
Він довго-довго свердлив мене своїми сірими сердитими очицями, потім дістав із шухляди папірця і перед тим, як тицьнути його мені в руки, продзвенів:
— Цікаво, хто з твоїх друзів написав оце?
Я глитав ту шпаргалку, відцокану на машинці, й голова моя йшла обертом. Якийсь падлюка писав, що я «знайшов “помилку” в марксизмі» і тепер мізкую, як би накивати п’ятами за кордон. Маятник нібито взявся доправити мене туди, але в останню хвилину ми посварилися [за коханку]. Ще там повідомлялося, що зоологічно ненавиджу радянську владу й навіть намагався створити підпілля.
Я не стримався й зареготав. Слідчий вихопив у мене з рук доноса й кинув його в шухляду.
— Ану вгамуйся ти, осел!
— Ви вірите, що там є хоч зернина правди?
— Допитую тут я, — гримнув він, а потім додав м’якше:
— Коли б вірив, то не показав би його тобі. Взагалі ти не бачив цієї гидоти, — він зиркнув на шухляду.
Він довго мовчав, потім поскаржився:
— Ти влізь у мою шкуру. Я веду не слідство, а казна-що. Мені не треба доводити твою вину. У мене немає і не буде жодного доказу, крім отієї шпаргалки. Але ти…ти маєш докази, що не винен?
— Але ж це очевидно!
— Дуже ти розумний, хлопче. Ти не намагався створити підпілля? Де докази, де свідки, що це й справді так? Ти знайдеш людей, які посвідчать, що ти і не думав і не гадав про втечу за кордон?
— Але такі ж звинувачення можна висунути першій-ліпшій людині!
— Йдеться не про першого-ліпшого, а про тебе.
— Мене знають на курсі…
Винокур презирливо поморщився і махнув рукою:
— Я розмовляв із твоїми однокурсниками. Всі кажуть, що ти відлюдькуватий і потайний. Тільки один — Віктор… як його… ну, отой, що жив із тобою, заявив прямо: «Сергій чесний хлопець, хоч і з джмелями…». Він склав петицію, бігав збирати підписи, але ніхто не захотів його й слухати.
Він знову довго мовчав, а в мене тріщала голова від думок: що б йому відповісти?
— Що трапилося з твоїм дідом? — раптом увірвався він у мою задуму. Я здригнувся.
— Діда забрали в тридцять сьомому. За що — ніхто не скаже. Він був комуністом з тринадцятого року. Батька розстріляли німці. Він партизанив.
Не знаю чому мене раптом ніби прорвало. Я розповів усе-все про себе і маму і сказав, що мій арешт доб’є її.
— Напишіть їй, що мене кудись послали… ну, у відрядження… кудись далеко… або з делегацією… Що завгодно, тільки… не правду…
Я вмить розхникався, мов школяр, сльози лилися з очей, як вода з несправного крана. Я сидів і хлипав, і не міг взяти себе в руки, бо судомило все тіло. Чорти б того забрали, хто вигадав сльози і всяку рідню! Коли б я був інкубаторний, мов курча, то жив би собі, як трава, і ні про кого не думав, і про мене ніхто не думав би.
Може, мені так здалося, але Винокур теж ледве не розрюмсався. Він одійшов у куток і довго стояв до мене спиною. А може, йому було бридко дивитися, як нюняє такий бугай.
Нарешті він обернувся до мене і сказав:
— Ну, досить. Як тобі не соромно? Іди і спочинь.
Мене відвели до камери.
Наступного дня він сказав мені найстрашніше.
— Нам треба рятувати тебе. Маму вже пізно.
Я скочив, мов ошпарений, і благально дивився йому у вічі. Він схилив голову і майже прошепотів:
— Так. У неї розірвалося серце, коли взнала… їй написав Віктор. Це сталося тиждень тому.
— І мені не дозволили навіть… попрощатися з мамою?
Він був страшенно білий. Мов чортзна-що. Він не міг дивитися не те що мені в очі, а навіть у мій бік. А що він винен? Це той вишкребок, що заклав у машинку свій брудний папірець, убив мою маму. А може, і діда? А може, той самий вилупок з розбовтька продав і мого тата?
— Осколок її серця стримить у моїх грудях, — чувся далекий тенор Миколи Винокура. — Я повішуся, якщо не визволю тебе з цієї клітки.
«Повіситися — це гарна ідея. Спасибі, що підказали», — це я подумав, а вголос мовив зовсім інше:
— Тепер мені однаково.
Потім тижнів зо два мене допитував один сухар з головою, немов більярдна куля. Він розставляв мені стільки, пасток, що я врятувався тільки тому, що не мав із чим таїтися. Хотів запитати, де Винокур, але вчасно схаменувся. Для чого кидати тінь на добру людину?
Уже на волі я дізнався, що Винокур заради мене їздив у Москву до якоїсь великої шишки. Мене випустили тільки тоді, як посадили якогось гада-міністра. Жаль, що тільки одного.
На волі мене чекав Віктор і лист від Зіни. Вона писала, що я покидьок і їй краще ковтати кактуси, ніж бачитися зі мною. А вдавилася б ти тією слиною, що виплюнула мені в душу! Зрадниця!
На курсі всі стали такі запопадливі й чемні, що блювати хочеться…
Я сиджу в кухні за непривітним столиком і, коли пишу, він рипить у такт моїх рухів. Весняні ночі короткі, особливо остання ніч у житті.
Мотузок лежить у шухляді. За кілька хвилин я візьму його звідти, а на його місце покладу оцей лист. Кому потрібне моє життя, коли воно не потрібне мені? Я стомився. Все».

VII
Я відірвався од паперів і глянув на Бориса.
— Цьому позерові справді було не солодко, але до чого тут ти?
Він добув із кишені ще один неймовірно потертий аркуш і мовчки простяг мені.

Гадюко! — прочитав я. — Ти пам’ятаєш, як прийшов увечері до мене і сказав: «Сергія перевели з лікарні до в’язниці…» — «За що?» — стрепенулась я. — «Ми його не знали, Зіно», — вдавано зажурився ти. — «Він був зовсім не такий…» — «Що він зробив? Кажи і не вимотуй жил!» Ти довго м’явся, а тоді оперіщив мене по серцю: «За розпусту й бандитизм. Він — приятель Маятника. Всі оті “зіткнення” — лише трюк, щоб заволодіти тобою… У нього було безліч таких, як ти…» Мене теліпала пропасниця, я ревла і кляла тебе за брехню, але ти… ти «був» у слідчого, «розмовляв» із прокурором, нарешті «бачився» з Сергієм. — «Сергій не схотів навіть говорити зі мною. Я спитав: “Що передати Зіні?” — “Скажи їй, — засміявся він, — що у своєму гаремі я відводив їй третє місце. Може пишатися”», — ти говорив це чи ні, мокрице?
Як я повірила тобі? Боже мій, що я за нікчема! Сьогодні прийшов до мене Микола Винокур — це той слідчий, що вів Сергійкову справу. Він ледве не впав із несподіванки, коли дізнався, чому я порвала з Сергієм.
Жалюгідний інтригане! Ти хотів пробудити в мені якесь почуття до тебе. Ти досяг мети: я гидую тобою!
Я йду до Сергія і плазуватиму перед ним навколішках, доки він не простить мене, ідіотку. Але ти… Якщо ти завтра
ще будеш у Києві, то післязавтра буде твій похорон. Винокур сказав, що він вестиме слідство і ніколи не доведе
його до кінця.
Гидую! Гидую! Гидую!

Я вивчав листа, ніби хотів прочитати щось ненаписане.
Тільки тоді, коли мовчанка начинилася динамітом, я люто спитав:
— Хіба не ти писав на нього анонімку?
Він скривився і мовби квакнув:
— Сергій ладнав петлю, коли до нього ввалилися ти й Зіна…
— Ти хочеш йому повернути віру в людей?
Він закивав головою, і мені здалося, що в нього ворушаться вуха.
— А звідки ти взяв, що він зневірився? — Цим запитанням я розстріляв його впритул. — Він ладнав зашморг, бо зневірився в собі.
Він довго вовтузився і, мабуть, намагався думати, бо я чув, як скрипів його мозок. А втім, то скрипів стілець.
— Знаєш, — сказав Борис, — не можна ж каратися все життя. То все було через Зіну. Зараз вона мені байдужа, а Сергія я люблю по-старому…
На мене напав дикий регіт.
— Знаю, що це смішно, — провадив Борис. — Але справді я люблю його.
— Тоді піди й порозумійся з ним.
— Сергій, може, і не підозрює, що я так завинив перед ним, Але Зіна… Вона витурить мене. Якби ти переговорив з нею і взнав, чи вона сказала йому…
— Слухай, Борисе, — мовив я, — кажи по-чесному: що тобі треба від мене?
Він знову довго вовтузився і шукав потрібних слів, мов нитку в коконі.
— Мені обридло жити в закапелку. Я хочу бути з людьми. Ну, я винен. Але ж…
— Одне слово, ти хочеш бути певен, що Сергій мовчатиме, якщо ти знову приїдеш до Києва?
Він вивчав і вивчав паркет. Я ледве почув його «так».
— То навіщо ж уся ця мелодрама з каяттям. Навряд чи Сергій захоче бруднити об тебе руки, — мені чомусь дуже хотілося стати прокурором. — А взагалі тобі краще в закапелку сидіти. Сергій погидує, але я і Зіна… Ми ніколи не забудемо, як витягали його із зашморга. Та я кричатиму на всіх перехрестях, що ти гадюка…
Він схопив піджака й кинувся тікати, а я, мов навіжений, кричав йому навздогін:
— Я ходитиму по всіх усюдах і кричатиму: «Люди! Між вами плазує гадюка. Не повірте їй знову!»
Мені здалося, що тролейбус, до якого він пірнув під моїм вікном, скривився від огиди.

1956-1962

comments powered by HyperComments
3 роки ago
У мене немає друзів, кого б я безтямно любив... - Василь Симоненко | Василь Симоненко
2014-12-07 23:36:22
[…] Повість “Огида” […]
Кому потрібне моє життя, коли воно не потрібне мені? - Василь Симоненко | Василь Симоненко
2014-12-07 23:59:02
[…] Повість “Огида” […]
Васт
2016-10-29 14:53:16
Сумно і справді огидно.. українсько-радянський скототип людиноподібних істот..досі багато їх модернізованих ...