Я йшов один. Алеї гомінливі…

pocilunokЯ йшов один. Алеї гомінливі
Пливли в задумі у вечірню млу,
І юнаки, закохані й щасливі,

В строкатім одязі, неначе на балу,
Хвилини рахували неспокійно
І дорікали долю свою злу.

Коханих лаяли за вдачу непостійну
Або з-за жовтих зім’ятих газет
Дивились на прохожих безнадійно.

І лиш один закоханий поет,
Затиснувши у жменю чуба,
Вивершував любовний тріолет.

А поруч хтось, облизуючи губи,
Чарівній співрозмовниці своїй
Доводив палко непотрібність шлюбу.

І довго чулися у тиші голосній
Її слова, обурені і гнівні…
Вони збудили в пам’яті моїй

Забуті дні, короткі хвилі дивні,
Вологих вуст незаймане тепло
І ласки по-дитячому наївні.

І знов моє нахмурене чоло
Торкнули ніжно руки невидимі,
І миле щастя серце залило,

І помисли мої крикливо-нелюдимі
Змінила ніжності бездумна пустота.
І я розтанув у солодкім димі,

І мізером здалася висота
Надуманого мною п’єдесталу…
Враз я отямився. Байдужа темнота

Засмоктувала холодно квартали,
І ти під одиноким ліхтарем
Розмашисто другого цілувала..

29.09.1956, Бїівці

comments powered by HyperComments
3 роки ago